Уявні стіни, віртуальні мости

1. Колекція симулякрів

Єдиний міст, який мені випало бачити у дитинстві, перетинав річку Стир, відокремлюючи місто Луцьк, де я нібито народився, від села Рованці, де я проводив у діда з бабою шкільні канікули. То був залізничний міст, закритий для пішоходів. Лише військові з невеличкого гарнізону обабіч могли на нього заходити, та ще подеколи залізничники під суворим наглядом тих-таки військових.

Уся довколишня територія була обгороджена колючим дротом, а при самому мості височіла вартова вежа. Це, втім, не заважало нам, дітлахам, проникати на заборонену територію – на щастя, не заміновану – у пошуках ожини, аґрусу чи затишного місця серед кущів для рибалки. Місто було зовсім поруч, на другому березі річки, але щоб потрапити до нього, треба було пройти трохи вниз за течією до порому. Або, якщо взимку, – перейти по льоду. Проблеми з’являлися пізньої осені, коли ріка бралась кригою, ще надто тонкою, щоб по ній ходити, але вже досить цупкою, щоб заблокувати пором. Те саме було й навесні. Селяни на кілька тижнів опинялися майже цілком ізольованими від світу. У критичному випадку вони, звісно, могли пройти ще далі за течією до автомобільного мосту. Але автомобілів ніхто не мав, тож це мав бути справді критичний випадок, щоб теліпатися десять кілометрів по багнюці до лікарні чи пошти.

Цікаво, що я ніколи не чув нарікань з приводу неприступного для пішоходів залізничного мосту. Він височів у всіх на виду і місто за ним виглядало напрочуд легкодосяжним і особливо привабливим. Та ніхто чомусь про цей найкоротший шлях навіть не мріяв. Міст, здавалося, був замкнений не лише для людей, а й для їхніх думок. Для реальних мандрів і для уявних.

Ніхто не знав до пуття, навіщо його так ретельно охороняють. Американським шпигунам не було й діла до цієї марґінальної гілки, якою проходило лише кілька поїздів на день. А бандерівські партизани у тих краях уже зо два десятиліття, як згинули. Міст, припускаю, був сакральним об’єктом, символом державної всюдисищості і недремності, потаємнсті й незбагенності – у найкращих традиціях Франца Кафки.

Можливо, саме з того дитячого досвіду походить моя подальша недовіра до метафори «аркодужних мостів», які буцімто єднають народи й країни у пишномовному й пустопорожньому совєтському міфі. Бо той міст, поблизу якого я вудив рибу й збирав ожину, був насправді стіною, фейком, кафкіанською химерою. Згодом я стрінув ще чимало таких симулякрів – на совєтському кордоні, на австрійському, на німецькому… Мій останній і, ймовірно, найважливіший досвід такого роду походить із Донецька – міста, де я побував узимку 2012, за рік до війни.

З-поміж найцікавіших тамтешніх речей мені особливо запам’ятався «Міст українсько-російської дружби» на високому березі Кальміуса. Він скидався не так на міст, як на трамплін для стрибків у воду. Чи, можливо, на парашутну вишку. Виглядав як запрошення росіянам: ми, мовляв, збудували своїх п’ять метрів, тепер ви збудуйте з протилежного боку своїх п’ятсот. Але то була радше моя іронія, а не творців того пам’ятника. Вони, схоже, цілком серйозно оздобили його бєрьозками і калинами, гербами і прапорами, а також двома бабехами, одна з яких мала віночок на голові, а друга – кокшнік.

Та найбільше враження справив на мене не цей фольклорно-патріотичний кітч, а два персонажі, котрі невідомо як у цей пантеон затесалися. То був Вінні-Пух і Паць, котрі поростували мостом, узявшись за руки чи, пак, за лапки, викликаючи в мені знов нездоланну підозру щодо потаємної іронічності, ба глузливості авторів цього архітвору. Бо коли припустити, що Вінні-Пух, як і належить ведмедеві, символізує Росію, то Україна тоді – Свиня, тобто підсвинок. Якщо ж навпаки, Вінні-Пух – це гігант Янукович, а крихітка Паць – це кремлівський карлик, то символізм виявляється ще крамольнішим.

Я поділився сумнівами з місцевим колегою, який мене супроводжував, на що він відчайдушно замахав руками: тихіше, мовляв, – почують!…

Міст, як я й припускав, був насправді стіною.

За рік-півтора усі ці «мости» обернулись монументальними стінами.

2. Стіни у голові

Восени 2001-го я опублікував був у «Критиці» статтю під провокативною назвою «Дві України», яка знайшла собі не лише прихильників, а й завзятих критиків, особливо серед тих, хто самої статті не читав, зате знав її заголовок. Я підступно, на їхню думку, поділив Україну, демонізував Схід, перебільшив регіональні відмінності і щедро полив водою кремлівський млин.

Це мені нагадувало лінчування кур’єра, що приніс погані новини, чи нарікання на лікаря, що поставив не дуже приємний діагноз. Хоч насправді я й не думав протиставляти схід заходові чи російськомовців україномовцям, тому що говорив про речі серйозніші: про два несумісні національні проекти, два типи ідентичності і дві досить різні системи цінностей. Підтримка обох проектів, безумовно, істотно різнилася в різних регіонах, різних етнічних, мовних чи конфесійних групах. Проте вона так само різнилася і в різних вікових групах чи в групах із різним рівнем освіти або доходів. Констатація того, що в одних регіонах популярнішим є «проєвропейський» національний проект, а в інших – «євразійський» («східнослов’янський») означала не більше, ніж визнання подібного факту, що серед молодших, заможніших і освіченіших громадян дещо популярнішим є один проект, а серед старших, бідніших і менш освічених – другий. Жодна з цих кореляцій не тягне за собою жодного «поділу» чи «розколу» саме тому, що ні групи, ні регіони не є гомогенними; вони складаються з дуже різних людей, часто із вельми суперечливими поглядами, які можна звести до одного знаменника лише на доволі високому рівні абстрагування та узагальнення. Кореляція відрізняється від жорстко детермінованої залежності тим, що вказує лише на більшу (чи меншу) ймовірність певної ціннісної настанови чи геополітичної орієнтації, але аж ніяк не ґарантує, що в кожного члена даної вікової, етнічної, мовно-культурної чи регіональної групи вона буде саме такою, а не цілком інакшою. Простіше кажучи, нема жодних ґарантій, що (наприклад) російськомовний пенсіонер з Донбасу неодмінно буде «ватніком», а україномовний студент з Галичини – щирим проєвропейським ліберал-демократом і патріотом. Усе може бути навпаки; в Україні приналежність до будь-якої соціальної групи означає лише більшу чи меншу вірогідність певних поглядів і настанов, але жорстко їх не детермінує.

Саме в такому, суто аналітичному, абстрактно-категорійному плані я протиставляв «дві України» як два проекти державо-націєтворення, пов’язані з двома різними типами національної ідентичності та істотно відмінними системами цінностей. Саме в такому (і лише в такому) плані я стверджував, що один проект є значно кращим від другого; більше за те, я був завжди переконаний, що лише один із них є справді прийнятним і життєдайним для України – якщо ми справді хочемо здійснити цивілізаційний прорив, модернізуватися, стати в один ряд із розвиненими європейськими країнами, а не животіти на задвірках панросійського путінського Мордору.

Природно, моя увага завжди була прикута до чинників, які позитивно корелюють із «проєвропейським» проектом і які б нам бажано, наскільки можливо, розвивати й підтримувати. Декотрі з них, як вік респондентів, залежать виключно від природних процесів; на інші, як рівень заможності чи освіченості, ми можемо впливати економічними реформами чи просвітництвом. Декотрі, як етнічність, виглядають стійкими й партикулярними, проте цілком можуть підпорядкуватись концепції спільної для всіх громадянської ідентичності в рамках української політичної нації. Промоція української мови може істотно розширити доступ російськомовного населення до альтернативних джерел інформації й одночасно ослабити вплив російської медіа-пропаганди й не менш токсичної поп-культури. Регіональний чинник виглядає стійким, але й на нього можна впливати, стимулюючи рух ідей та людей – школярів, студентів, стажерів, туристів. Поки у нас, за даними соціологів, 36% населення ніколи в житті не бували за межами своєї області, і ще 36% бували там лише раз, ми не вирвемо їх з інформаційної бульбашки, переповненої різноманітними стереотипами.

У 2006 році, пригадується, соціологи з Центру ім. Разумкова попросили своїх респондентів оцінити за 10-бальною шкалою, наскільки близькими до себе вони вважають жителів різних регіонів України та деяких сусідніх держав «за характером, звичаями, традиціями». У пропонованих відповідях «нуль» означав цілковиту відмінність, «10» – абсолютну подібність. Київ і центр України цілком прогнозовано були визнані за найближчі (7,65-7,50 бала), натомість жителі сусідніх країн визнані за найдальші (Польща – 3,70 бала, Туреччина – 1,60). З парадигми, однак, випали жителі Росії та Білорусі: вони виявилися помітно ближчими для середнього українця (6,82-6,04) за жителів західної України (5,87-5,66).

Результати по регіонах виглядали ще драматичніше. Західні українці визнали громадян Польщі ближчими до себе від жителів Донбасу (4,44 проти 4,36), натомість росіян (3,71 бала) поставили поза білорусами і словаками. Жителі східної України відповіли симетрично: визнали росіян (8,37 бала) за найближчих до себе – після донбасців і слобожан. Натомість західних українців і навіть жителів центру поставили не лише позаду росіян, а й позаду білорусів.

Якщо гадану спорідненість з росіянами «за характером, звичаями, традиціями» можна якось іще пояснити високим відсотком етнічних росіян і російськомовців у самій Україні та фактичним домінуванням в Україні російських мас-медій і масової культури з притаманною їм гламуризацією всього російського, то уявлення українців про буцімто «близькість» із білорусами не мають під собою жодного опертя – ні реального, заснованого на особистому досвіді, ні навіть віртуального, заснованого на сьогоднішніх медіях та маскульті. «Білорусь» – та, котра в їхніх головах, – не має нічого спільного з реальною Білоруссю, в якій абсолютна більшість українців зроду не бувала, живих білорусів не бачила, про білоруську історію та культуру не має зазвичай зеленого уявлення, а мову знають приблизно так, як росіяни – українську: на рівні анекдоту. Та «Білорусь», котра видається їм надзвичайно близькою («за характером, звичаями, традиціями») – ближчою навіть від західних українців, – це чиста ідеологема, частина імперського міфу про три «братні» народи, котрі конче мусять бути «споріднені», – бо як же інакше? Це уявлення не потребує фактів, не потребує знання; міф, як відомо, не вимагає доведення й не підлягає жодному логічному спростуванню; «білорусів» зовсім не треба знати, щоб щиро вірувати, що вони – «наші», русько-совєтські, православно-східнослов’янські.

Припускаю, що й росіяни у цих уявленнях та оцінюваннях такі самі фіктивні; фіктивні в них і західні українці, яких середньоукраїнська свідомість ставить («за характером, звичаями, традиціями») в один ряд з іноземцями. Це не конче означає, що росіяни чи білоруси – «хороші», а західні українці – «погані». Це означає лише, що одні з них – «наші» (навіть якщо погані); а другі – «чужі» (навіть якщо хороші). Ми можемо скільки завгодно кепкувати з цієї інфантильної, міфологічної свідомості, а проте саме вона визначає поведінку мільйонів людей, і в цьому сенсі вона є вагомішою за ту реальність, яка видається нам об’єктивною. І ті бар’єри, які вона вибудовує – між різними групами, між регіонами, між Україною й світом, – не так просто здолати, беручи до уваги живучість міфа і його засадничий імунітет до будь-яких фактів та логічних аргументів.

Не так давно (у 2016-му) соціологи з Центру ім. Разумкова повторили своє опитування десятилітньої давності, дещо змінивши, щоправда, його параметри. Цим вони фактично унеможливили пряме порівняння нових результатів із попередніми й істотно ускладнили зокрема з’ясування впливу Євромайдану й неоголошеної російсько-української війни на суб’єктивне сприйняття українцями міжгрупових/міжрегіональних відмінностей у своїй країні. Проте принаймні одна особливість з опитування 2006 року простежується і в результатах нового: росіяни й надалі (попри військову агресію) залишаються для більшості українців головним «нашим», в одному ряду з жителями центральної, східної та південної України, а Галичани й надалі залишаються головним «чужим», в одному ряду з громадянами Євросоюзу.

Попри відсутність у цьому новому дослідженні запитання про білорусів, можна з певністю стверджувати, що українці в основній своїй масі й надалі ідентифікують себе з уявною православно-східнослов’янською спільнотою «наших» і зараховують до «чужих» усіх, хто за своїми «традиціями і поглядами» до тої спільноти не вписується. В цьому сенсі «дві України» – це дві спільноти, одна з яких рішуче не визнає своїми так званих «наших», а друга – ніяк не може з тими «нашими» розпрощатись.

3. Мости підполковника Ніколсона

У романі «Міст через річку Квай» (1952) П’єра Буля та пізнішому (1957) фільмі за його мотивами британський підполковник Ніколсон споруджує міст, котрий у кінцевому підсумку обертається стіною – між ним і його співвітчизниками, між його моральними переконаннями та вимогами воєнного часу, між професійною гордістю і патріотичним обов’язком. Вигадана історія розгортається в реальних обставинах – на будівництві Бірманської залізниці, яка мала з’єднати в 1943 році Ранґун і Куала-Лумпур. Ніколсон – один із багатьох полонених, яких японці змушують працювати на будівництві. Він проявляє себе у фільмі як чесна й відважна людина, з високою гідністю та міцними засадами. А проте він колаборує з ворогом і, як старший офіцер, спонукає своїх підлеглих працювати чесно й ефективно, не допускаючи ні активного, ні пасивного саботажу. Він не керується особистими інтересами; він щиро вірить, що війна рано чи пізно закінчиться, а міст залишиться – і служитиме людям. Він переконаний, що британські полонені тільки так і можуть довести свою перевагу над японцями – кращою працею і вищим умінням. В кінці він намагається врятувати щойно збудований міст від своїх співвітчизиків, котрі хочуть висадити його в повітря. І платить життям за свою перверсивну фахову гордість і хворобливий перфекціонізм.

В останні роки я згадую той сюжет щоразу, коли добросерді колеги на Заході закликають мене прокладати мости до російських друзів, а не відгороджуватися від них стінами. Потисніть руки, кажуть вони, адже у вас стільки спільного. Продовжуйте діалог. Бо ж війна рано чи пізно закінчиться, а переклади лишаться, пісні і музика теж; не варт жертвувати дружніми і родинними узами через минущі і загалом дрібні суперечки.

Проблема, однак, у тім, що ці «суперечки» аж ніяк не дрібні і, на жаль, не минущі.  Вони тривають ось уже кілька століть і точаться не через шмат землі чи торгову угоду з Євросоюзом. Вони насправді – про саму суть української нації, її право на існування, її власну мову, культуру, суверенітет, гідність.

Я навчався у Москві в 1980-х і мав загалом непогані стосунки з російськими однокурсниками, проте поступово припинив спілкування майже з усіма. І трапилось це не у 2014-му, коли Росія поперла в Крим, а потім і на Донбас під радісні вигуки своїх громадян. Це трапилось значно раніше, ще на початку 1990-х, коли Україна здобула незалежність і всі мої російські колеги відповіли на неї погано прихованим роздратуванням, кпинами й хамуватими дотепами. «Ми ж бо один народ!» – заклинали вони. – «Нам немає чого ділити!..» От тільки та їхня «єдність» завжди була чомусь однобокою: саме ми, українці, мали ставати «одним народом» із росіянами – а не навпаки.

Попри всю мою повагу до зарубіжних колег, я не готовий піддатися їхньому прекраснодухому пацифізму і зайнятися прокладанням «мостів» до Росії – принаймні доти, доки російські найманці вбивають наших людей за мовчазної згоди абсолютної більшості росіян. Хай спершу припинять обстріли, виведуть з України свої війська, відвезуть до Гааги своїх ліліпутінів, – і тільки тоді ми зможемо розпочати діалог, який матиме певен сенс. А до того усі «мости», які ми будемо будувати, скидатимуться на міст підполковника Ніколсона через річку Квай. Вони не зруйнують тух мурів і не знищать стереотипів, які відгороджують росіян від реальної України. Радше полегшать шлях у наш бік для російських танків, ефесбешних аґентів і отруйної кремлівської пропаганди. Заяви наших попсових звьозд про те, що в Москві вони, тіпа, виспівують-витанцьовують не для Путіна, а для чудових і, звісно ж, братніх для них росіян, звучать приблизно так само, як виправдання виступів у Берліні під час другої світової війни. Там теж були ті, що служили мистецтву, а не брудній політиці, і виспівували зовсім не для Гітлера.

Ми вже й так збудували занадто багато «мостів» до Росії, і дозволили росіянам збудувати ще більше троянських мостів до нас – аж до останнього, Керченського. Саме цими «мостами» вони завозили свій цемент, свою цеглу й бетон до нас, викладаючи стіни у головах наших людей – між різними групами й регіонами, між Україною й світом. В умовах війни саме час ці «мости» повисаджувати. І збудувати натомість єдину, але справді могутню стіну, яка б відокремила нас від Мордору на сході. Це буде складно, коштовно і, може, для декого навіть болісно. Проте ціла країна не повинна бути заручницею тьоті Клави, якій конче треба в Москву до родичів, або вуйка Петра, якому нема куди більш поїхати на заробітки, крім як у Тюмєнь. Хоч як прикро, та мусимо нашим співгромадянам про все це чесно сказати, – за всієї поваги до підполковника Ніколсона та його інженерного перфекціонізму.