Два тіла Юлії Тимошенко

Політичний феномен Юлії Тимошенко, її стрімка бізнесова кар’єра, тріюмфальне сходження до влади, а згодом драма її кримінального переслідування та ув’язнення є унікальними, навіть для турбулентної посткомуністичної Східної Европи. Розпочавши наприкінці 1980-х років із відеосалону, вона, використовуючи сімейні зв’язки свого чоловіка, побудувала власну бізнесову імперію. Десять років по тому вона зробила крок, типовий для українських ма?натів, які прагнули захистити свої ділові інтереси, – пішла в політику. Та коли її обрали депутатом українського парламенту, вона приєдналася до опозиції президентові Кучмі. 2001 року, після звільнення Тимошенко з посади віце-прем’єр-міністра України з питань паливно-енергетичного комплексу, проти неї відкрили кримінальну справу, і сорок два дні вона провела у в’язниці, – факт, який Тимошенко згодом використає, аби подати себе жертвою кучмівського режиму. На президентських виборах 2004 року Тимошенко підтримала Віктора Ющенка і стала жіночим символом Помаранчевої революції. Її тодішній візуальний образ викликав широкий спектр культурних конотацій – від Маріянни української революції та жінки-воїна, що бореться з темними силами зла, до традиційної Матері нації, втілення невинности, ніжности і любові. Золота коса Тимошенко, що нагадувала німб або корону, стала найуспішнішим брендом української політики, відколи вона з’явилася на обкладинках ?лянцевих журналів і телеекранах. Поставши як політична зірка, вона не так переконувала, як спокушала українську та міжнародну громадськість.

Source:Tymoshenko’s official website

Віктор Ющенко призначив Тимошенко прем’єр-міністром, але через сім місяців звільнив: її політичний медовий місяць із президентом закінчився драматичним розколом помаранчевої коаліції. 2007 року вона повернулася на посаду прем’єр-міністра й утримувала свою позицію аж до 2010 року, попри вельми напружені стосунки з президентом. Конфлікт між ними, надовго загнавши українську політику у глухий кут, став на заваді демократичним реформам. Конкуруючи з Віктором Януковичем на президентських виборах 2010 року, Тимошенко з невеликим відривом програла. Через рік проти неї порушили кримінальну справу за “зловживання службовим становищем”, пов’язане з угодою про імпорт природного газу, укладеною з Росією в 2009 році. Після двох місяців слухань її заарештували в залі суду “за висміювання судового процесу”. Врешті-решт, у жовтні 2011 року її визнали винною і засудили до семи років позбавлення волі. У грудні 2011 року Тимошенко знову заарештували (вже у в’язниці) в рамках нового розслідування щодо ймовірного ухилення від сплати податків і розкрадання державних коштів компанією “Єдині енергетичні системи України”, яку вона очолювала в 1995–1997 роках. У січні 2013 року Тимошенко офіційно повідомили, що її підозрюють у замовленні вбивства донецького бізнесмена Євгена Щербаня та його дружини 1996 року.

Ув’язнення Тимошенко розкололо українське суспільство. За її справою також пильно стежать на Заході, вважаючи її прикладом вибіркового правосуддя і політичних репресій. Перебуваючи у в’язниці, Тимошенко кілька разів оголошувала голодування на знак протесту проти політично мотивованого переслідування, а згодом проти фальсифікацій під час жовтневих парламентських виборів 2012 року. Від перших тижнів тюремного ув’язнення вона скаржилася на погіршення стану здоров’я. Заявивши, що від болю в спині вона нездатна рухатися, Тимошенко відмовилася приходити на судові засідання і скаржилася на фізичне насильство. Висловлюючи побоювання за своє життя, вона відмовилася від медичних послуг української пенітенціярної системи і попросила Захід про незалежне медичне обстеження. В лютому 2012 року троє канадських і двоє німецьких лікарів, яким дозволили оглянути Тимошенко, повідомили, що вона є тяжко хворою і потребує спеціяльного лікування, яке неможливо надати в колонії суворого режиму. Коли в інтернет потрапили знімки синців Тимошенко, влада влаштувала витік записів внутрішнього відеоспостереження. На них видно, що ув’язнена лідерка опозиції, яка стверджує, нібито вона тяжко хвора, жваво пересувається камерою і ніжно обіймається зі своїм адвокатом. Відеозаписи показали на національному телебаченні, Тимошенко назвала їх сфальсифікованими. Своєю чергою, її родичі та політичні союзники звернулися до Заходу із заявою, що постійне відеоспостереження порушує недоторканність приватного життя і є формою політичного переслідування.

Dalia Grybauskaite, President of Lithuania, visits Tymoshenko at the hospital in Kharkiv. Photo: Dzoja Gunda Barysaite. Source:The official website of the President of the Republic of Lithuania

Отож можна стверджувати, що тіло Тимошенко вдруге з’явилося в українській політиці, цього разу ув’язненим. Фізичний стан і проблеми здоров’я, мінливі симптоми та суперечливі діягнози засудженої Тимошенко обговорюють українські та західні медики, юристи, політики і журналісти. Її тіло стало політичним полем бою: знерухомлене, воно перебуває під пильним наглядом і піддане фізичним тортурам. Воно втілює не лише стан політичної опозиції, а й загальний стан українського суспільства – всього українського народу в полоні “злочинного режиму” президента Януковича.

Цей есей є проникненням у постсовєтську політику та дилеми України щодо демократизації та европейської інте?рації – під оглядом ролі тіла Юлії Тимошенко в українській політиці. Метафору двох тіл Тимошенко можна тлумачити двояко. З одного боку, я розрізняю її фізичне та політичне (символічне) тіла. З другого, зіставляю “Тимошенко-1” (популістську прем’єрку і політичну зірку, чий імідж відповідав як традиційним цінностям, так і консьюмеристським фантазіям українців) і “Тимошенко-2” (ув’язнену лідерку політичної опозиції, чиє знерухомлене й змучене тіло стало декорацією драми репресованої української демократії, розіграної передусім для західних очей).

?ендерне тіло в постмодерному політичному спектаклі

Назва цієї статті відсилає до відомої книжки Ернста Канторовіча “Два тіла короля”. Медієвіст Канторовіч стверджував, що природне тіло короля мало фізичні атрибути: він страждав і помирав, як і кожна людина; натомість його інше, духовне тіло символізувало монархічну владу, що долає межі земного. Цього тілесного виміру влади начебто більше немає в демократичній політиці, проте він знову з’являється в авторитарних і тоталітарних режимах. Для прикладу, антрополог Алєксєй Юрчак, пишучи про совєтський культ Владіміра Лєніна, стверджує, що виставлення забальзамованого Лєнінового тіла на загальний огляд у мавзолеї на Красній площі відіграло важливу роль у ле?ітимації совєтського державного устрою.

Та нові дослідження про популізм і політичних зірок указують на повернення тіла (як чоловічого, так і жіночого) та його символічного виміру в сучасну політику. Татьяна Міхайлова (у збірці есеїв за редакції Гелени ?ощило) показує, як грамотне медійне подання доброї фізичної форми та захоплення спортом сприяли популярності президента Путіна, зробивши його культурним символом нової російської маскулінности:

“Одна з інновацій Путіна пов’язана з питаннями чоловічої сексуальности, яку в Росії ніколи не асоціювали з Батьком нації, доки Путін не обійняв посаду. Путін став взірцем гарної фізичної форми та здоров’я, однаково привабливим для жінок і чоловіків. На деяких призначених для публіки знімках Путін охоче позує з оголеним торсом, демонструючи добре розвинену мускулатуру як візуальний прояв мужности”.

Якщо у випадку з Путіним ці нові тенденції можна приписувати авторитарному культові особи, пов’язаному зі спадщиною сталінського минулого Росії, то в західних демократичних країнах те саме явище зазвичай пояснюють злиттям політики та поп-культури, що породжує новий стиль політичної комунікації:

“Реклама (а також закони реклами) починає визначати політичну комунікацію. Політики стають зірками, політика перетворюється на низку спектаклей, а громадяни – на глядачів”. (Джон Стрит)

Політологи-феміністи вказують на той факт, що жіноче тіло відіграє у зображеннях жінок-політиків подвійну роль. Приміром, Ельза Іброшева та Марія Райчева-Стовер у дослідженні про парламентські вибори в Болгарії 2005 року завважують, що “висвітлення в пресі жінок-політиків переломлювалося крізь призму ?ендерних стереотипів, що, своєю чергою, є проявом сучасної тенденції посткомуністичної маскулінізації демократії”. Згідно з їхнім аналізом, “медії трактують політику як чоловічу сферу, де жінок-політиків або розглядають як новинку, або замикають у типових стереотипах жіночности”. Втім, феміністична критика, зосередивши увагу на викривленій репрезентації жінок і ?ендерних стереотипах, не пояснює чималої популярности окремих жінок-політиків попри переважно маскулінний чи навіть і сексистський характер політичної культури. Насправді ж деяким жінкам-політикам сучасна орієнтована на зірок політика є вигідною, що й доводить у своєму дослідженні про Юлію Тимошенко Юлія Шульга:

“Жіноче тіло можна використовувати як вигідний спосіб здійснювати політичну репрезентацію, адже його візуальні ознаки – як-от одяг, зовнішність і постава – зазвичай позначені більшою розмаїтістю, ніж у чоловіків, а тому дають більше можливостей для політичної комунікації”.

Тимошенко-1: ?ламурне тіло, політична зірка і популізм у постсовєтській політиці

Як одна з лідерів помаранчевої революції, а згодом прем’єрка, Юлія Тимошенко, вміло витворюючи з себе модний образ та культову особистість, зачарувала ?ендерних дослідників як політичний символ. Мар’яна Рубчак, мабуть, перша завважила, що Тимошенко з її традиційною косою моделювала себе у відповідності з українськими націоналістичними культурними кодами: вона втілювала образ Берегині, слов’янської язичницької богині, берегині вогнища, яку нині асоціюють із охороною не лише сім’ї, а й нації. Рубчак стверджувала, що Тимошенко успішно використала український міт матріярхальної влади, глибоко вкорінений в українській культурі. Проте саме лиш використання етнографічних елементів ніколи не зробило б її політичною зіркою в постсовєтській країні, що прагне західних споживацьких стандартів. Успіх Тимошенко полягав в особливій суміші традиціоналізму та сучасности, злитті національних архетипів із космополітичними кліше світової індустрії моди: високі підбори й пальто від Луї Вітона, поєднані з традиційними українськими хусткою та вишивкою. Браян Джеймс Баєр називає цю особливість постсовєтського самоформування “бриколажем” – “віддзеркаленням післяреволюційного сум’яття та семіотичного хаосу постсовєтського суспільства”.

Зі слів львівської дослідниці-феміністки Оксани Кісь, політичний успіх Юлії Тимошенко ?рунтується на вмілому поєднанні двох панівних моделей нормативної жіночности в Україні – Берегині та ляльки Барбі, які корелюють, відповідно, з національним і космополітичним різновидами жіночности:

“Від жінки, зацікавленої в політичній кар’єрі в Україні, очікують бодай двох ролей: як Берегиня вона має стати правдивою матір’ю свого народу, як Барбі – бути національним секс-символом”.

Якщо Берегиня стосується раніше забороненої ідеології українського націоналізму, то Барбі є демонстрацією західної споживацької культури, прагнень до краси та моди, урухомлених ринковою економікою. Та з погляду фемінізму обидві усталені рольові моделі накладають обмеження на політичну діяльність жінки-політика, яка мусить “служити – або чоловікові, або патріярхальній нації-державі”.

Справді, на відміну від західних жінок-політиків (як-от Ан?ели Меркель або Гіларі Клінтон), образ Юлії Тимошенко був а?ресивно жіночним. Наталія Матаморос безпосередньо порівнює вельми конформістський діловий стиль Гіларі Клінтон і підхід Тимошенко:

“Кількість елементів-прикрас на її одязі вражає, як і вибір вишуканих тканин і кольорів. Стиль Тимошенко “відверто не-чоловічий”, її “відмінність від чоловіків виразно наголошено” численними супержіночними деталями одягу. Навіть суворий жакет військового крою вона завжди вдягає зі спідницею, але ніколи зі штанами”.

Однак ця “показова жіночність” геть не означає підпорядкування чоловічому політичному світові. Натомість зовнішність Тимошенко відповідає її стилеві політичної комунікації, який апелює до почуттів та емоцій, а не раціональних ар?ументів. Він має зваблювати, а не переконувати. Недарма абревіятура її політичної сили – БЮТ – містить прямий натяк на “beauty” (краса) – слово, запозичене для одного з її виборчих гасел із вислову Фьодора Достоєвського “Краса врятує світ!”

“Краса”, звісно, є соціяльним та культурним поняттям. У російській класичній традиції (почасти дотримуваній і в совєтській літературі) жіноча краса зазвичай є вираженням багатого внутрішнього світу та духовних властивостей, результатом внутрішньої еволюції, у якій часто важливу роль відіграють страждання. Тимошенко, називаючи себе мученицею кучмівського режиму 2001 року, цілковито усвідомлювала цю культурну модель. Про це свідчила її трансформація з “хворої, блідої та змученої жінки – святої мучениці, жертви несправедливости на могутню, рішучу, красиву космополітичну жінку” (Юлія Шульга). Її красу почали розглядати як доказ її внутрішніх моральних властивостей, чеснот і духовної чистоти, що свідчила про її опозицію до корумпованого режиму та брудного світу чоловічої політики.

Водночас “краса” у постсовєтській Україні послуговується мовою ?ламуру. Зі слів Гелени ?ощило і Влада Струкова, в Росії (і на постсовєтському просторі) ?ламур є чимось більшим, аніж тільки показним споживацтвом “нових багатіїв”:

“?ламур у Росії є побічним продуктом споживацької культури і новою утопією, що прийшла на зміну пізньому совєтському проєктові будівництва світлого майбутнього та концепції демократичної держави початку 1990-х. ?ламур – не лише ефемерна примха економічної сцени, а й ідеальна соціяльна структура, що поширює і просуває путінський режим. Подібно до совєтських проєктів, утопія ?ламуру плекає намір створити нову істоту – homo glamuricus (замість homo sovieticus), а також новий середній клас із його стандартними буржуазними ідеологією та смаками”.

?ламурне тіло Тимошенко, безумовно, пов’язане з не надто глибоким корінням українського політичного класу, який раптово виріс на руїнах совєтської економіки і забезпечив собі високий соціяльний статус завдяки статкам сумнівного походження. У постсовєтській Україні ?ламур став формою соціяльного розрізнення (Бурдьє), що забезпечує і ле?ітимізує нову соціяльну ієрархію. Ба більше – всюдисущість культури ?ламуру та показного споживацтва серед українського політичного класу свідчить про його органічний зв’язок із олігархією. Простіше кажучи, ?ламур є псевдоідеологією “захопленої держави”, яку часом називають “Ukraine Ltd”. Це свідчить про брак політики у веберівському розумінні – як автономної сфери професійної політичної діяльности.

Втім, як зауважили ?ощило і Струков, ?ламур – не просто культура багатіїв, а популярна утопія. Як нова утопія, вона пов’язана з постсовєтським популізмом – єдиним утіленням демократії, досяжним для українців після розпаду Совєтського Союзу. На Заході популізм є лайливим словом і означає занепад представницької демократії. Та з постсовєтського погляду популізм, як зауважує Франсиско Паніца, можна розглядати як перший крок назустріч демократії:

“Популізм є не лише кризою репрезентації, коли люди відходять від своєї старої ідентичности і набувають нову, “популярну”. Це також початок репрезентації, що дає змогу тим, хто ніколи не був представлений у зв’язку з їхніми класом, релігією, етнічною приналежністю чи географічним положенням, бути визнаними як політичні суб’єкти”.

Помаранчева революція в Україні була популярним рухом, який дав багатьом людям відчуття розширення прав і можливостей. Однак вона не змогла досягти своєї мети через брак стабільних демократичних інституцій та інструментів громадського контролю за політикою. Політичної конкуренції та свободи засобів масової інформації було не досить, аби перемогти корупцію. А без повноцінного функціонування демократичних інституцій політичні реформи програли популізмові.

Хоча Юлію Тимошенко часто називали “королевою українського популізму”, її бренд популізму – популізм ?ламурної принцеси – відрізнявся від класичної версії, де “ідентифікація зміцнюється тим, що лідер запозичує культурні елементи, які домінантна культура вважає маркерами неповноцінности” (Паніца). Обіцяючи соціяльну справедливість, любов і піклування для кожного, обіймаючи літніх і бідних, Тимошенко була красивою стильною леді, котра навіть не намагалася приховати вартости свого дизайнерського вбрання. Ба більше, її ?ламурне політичне тіло було в центрі уваги в популістському спектаклі Помаранчевої революції. Як може політик-популіст вдягатися від Луї Вітона в країні, де середня заробітна плата менша, ніж сто доларів на місяць? Це запитання, яке часто ставили західні журналісти. Відповідь проста: ?ламур як “опій для народу” став невіддільною частиною постсовєтської популістської політики.

Тимошенко-2: Змучене тіло, знерухомлена опозиція та дефективна демократія в Україні

У травні 2011 року, рік по тому, як Тимошенко програла Вікторові Януковичу президентські вибори, її офіційно звинуватили в “зловживанні службовим становищем”, а в серпні заарештували в залі суду. Кримінальні справи відкрили також проти кількох її колишніх урядовців. То була кампанія, яку президент Янукович подав як “боротьбу з корупцією”, а українська опозиція сприйняла як “політичне переслідування”. Невдовзі після арешту Тимошенко повідомила про гематоми на її тілі й зажадала, щоб аналізи крові їй зробив особистий лікар. Деякі депутати з БЮТу висловили побоювання, що її могли отруїти, як це сталося з Віктором Ющенком у 2004 році. За кілька тижнів Тимошенко почали дошкуляти сильні болі у спині. Медичне обстеження у київській приватній клініці виявило грижу міжхребцевого диска. Заявивши, що біль заважає їй рухатися, Тимошенко відмовилася приходити на судові засідання і скаржилася на фізичне насильство з боку тюремної адміністрації. Зіткнувшись із бойкотом Тимошенко, спричиненим станом її здоров’я, влада припустилася тактичних помилок, які вельми нашкодили іміджеві президента. Наприклад, 8 грудня 2011 року судові слухання пройшли у її камері: Тимошенко лежала в ліжку, не маючи змоги рухатися і під дією сильної анестезії. Багато українських та міжнародних спостерігачів визнали це серйозним порушенням прав людини.

Фізичні та моральні страждання Тимошенко у в’язниці (безперечно, не вдавані) українська опозиція оголосила тортурами, здійснюваними за вказівкою президента Януковича як його особиста помста. І хоча президент публічно пообіцяв, що Тимошенко одержить медичну допомогу, яка “відповідає европейським стандартам”, її захисник Сергій Власенко висловив глибоку занепокоєність щодо її безпеки, стверджуючи, що “вона не потрібна Януковичу живою”. Мучеництво Тимошенко було в центрі уваги медій і мало величезний мобілізаційний вплив упродовж перших місяців її ув’язнення: тисячі демонстрантів ре?улярно збиралися на вулицях Києва, аби підтримати ув’язнену лідерку опозиції. 27 листопада, в день народження Тимошенко, за її здоров’я молилися в церквах – греко-католицьких і православних Київського патріярхату – по всій країні. В грудні 2011 року депутати БЮТу заблокували український парламент із гаслом “Янукович, не вбивай Юлю!”, вимагаючи звільнити свою лідерку.

30 грудня 2011 року Тимошенко перевели в Качанівську виправну колонію в Харкові. Одним із мотивів української влади було бажання перемістити її якнайдалі від Києва, де вона не тільки була в центрі уваги медій, а й мала чималу народну підтримку і де її могли відвідувати іноземні дипломати. Аби привернути увагу, якої ставало щораз менше, Тимошенко ще більше зосередилася на драматичному стані свого здоров’я та фізичному насильстві. Вона відмовилася від медичної допомоги українських пенітенціярних служб і зажадала незалежного медичного обстеження. В лютому 2012 року обстежити Тимошенко дозволили трьом канадським і двом німецьким лікарям, які заявили, що вона “тяжко хвора і потерпає від постійного болю – цей стан вимагає токсикологічного тестування та інших лабораторних досліджень”. Коли в квітні 2012 року в Харкові розпочався новий процес, на якому Тимошенко звинуватили у розтраті державних коштів Єдиними енергетичними системами України, вона відмовилася брати в ньому участь через поганий стан здоров’я. Використовуючи здоров’я як привід бойкотувати судові розгляди і водночас систематично відмовляючись від лікування, Тимошенко перетворила своє тіло на політичну зброю й ефективно саботувала плани політичних противників.

19 квітня 2012 року Тимошенко примусово перевели з Качанівської в’язниці в харківську лікарню, де вона оголосила голодування на знак протесту проти фізичного насильства, якого їй довелося зазнати. За кілька днів український омбудсмен Ніна Карпачова, відвідавши Тимошенко в лікарні, задокументувала гематоми на її животі та руках як докази застосування грубої фізичної сили. Фотографії синців Тимошенко з’явилися в українських і закордонних медіях і дуже обурили світову спільноту. На думку критично налаштованих українських журналістів, влада перебрала міру, а “побиття Юлії Тимошенко” – ознака тепер уже очевидної моральної де?радації уряду. Імідж президента Януковича знову зазнав удару. В травні 2012 року президент Литви Даля ?рибаускайте відвідала харківську лікарню, і в інтернеті з’явилися нові знімки Тимошенко, зболілої і знерухомленої, змарнілої та блідої після голодування.

Режим Януковича відреа?ував на дії Тимошенко, яка використовувала своє тіло як політичну зброю, у цілком передбачуваний спосіб. Українська пенітенціярна система та пропрезидентські медії заперечували наявність будь-яких проблем із її здоров’ям, як і факти фізичного насильства. Ба більше, вони намагалися скомпрометувати Тимошенко, описуючи її перебування у виправній колонії, а згодом і в лікарні як розкішну відпустку, недоступну більшості українців. Про особливий статус Тимошенко як ?ламурної ув’язненої, зірки, що тішиться увагою громадськости, щодня приймає відвідувачів і не відмовляється від розкішного життя навіть у в’язниці, зробили мультфільм, у якому вона насолоджується сауною, фітнесом і навіть уживає наркотиків, тоді як інші жінки-в’язні тяжко працюють.

Обертаючи зірковий імідж і “?ламурне тіло” Тимошенко проти неї, її політичні вороги вдалися до політики нагнічування заздрости і зловтіхи. Через утому від справи Тимошенко і повсякчасне обговорювання її скарг у медіях чимала частина української громадськости втратила до неї співчуття. У квітні 2012 року в українських медіях з’явилося інтерв’ю колишньої співкамерниці Тимошенко, де йшлося про деталі їхнього перебування в колонії суворого режиму. Зі слів Юлії Абаплової, Тимошенко постійно надавали медичну допомогу, вона могла сидіти за столом, працювати по кілька годин на день і робила фітнес-вправи. Вони обоє смакували всілякі делікатеси, що їх Тимошенко отримувала від своїх родичів і прихильників. Тимошенко та її захисник спростували це інтерв’ю. З їхніх слів, співкамерниця стала жертвою шантажу та психологічного тиску, тож мусила давати неправдиву інформацію. Адвокат Тимошенко Сергій Власенко опублікував начебто написаного в березні 2012 року листа Абапової, в якому йшлося про тиск адміністрації колонії та занепокоєння щодо безпеки Тимошенко. Абапова відповіла на це, що листа їй продиктувала Тимошенко.

Іншою піяр-операцією української влади був витік у квітні 2012 року записів відеоспостереження за перебуванням Юлії Тимошенко у київській в’язниці в грудні 2011 року. На відео видно, як схожа на Тимошенко жінка ходить по камері на високих підборах, попри те, що вона скаржилася тоді на сильні болі, а наприкінці довго та ніжно обіймається зі своїм захисником Сергієм Власенком. Тимошенко і Власенко назвали записи підробкою. Інший відеозапис з’явився в інтернеті в жовтні 2012 року: на ньому Тимошенко пересувалася лікарняною палатою і робила фітнес-вправи. Його також заперечили як підробку та провокацію. Проблема відеоспостереження стала предметом наступного бою, якому випало оживити українське політичне життя не на один місяць. Тимошенко скаржилася на цілодобове освітлення камери електричним світлом, а також на широке використання відеокамер, що вона та її прихильники називали “тортурами”. Тимошенко заявила, що відеокамери, особливо в душовій кабіні й туалеті, є зазіханням на її приватне життя і втручанням в інтимну сферу. Речники державної пенітенціярної служби спершу заперечували існування відеокамер, але згодом повідомили, що камери встановили задля “збереження здоров’я і життя” Тимошенко.

Вочевидь, відеоспостереження було одним із засобів психологічного тиску на Тимошенко, і режим Януковича вдався до нього не тільки тому, що кожна жінка почуватиметься жертвою приниження та насильства під вуаєристським поглядом наглядача(-чоловіка), а й тому, що відеозаписи щедро надавали органам влади матеріял для піяр-кампанії, спрямованої на дискредитацію лідерки опозиції. Проте кримінальні переслідування, ув’язнення та усунення з офіційної політики надало тілові Тимошенко ще символічнішого значення: знерухомлене, закатоване, під пильним наглядом, воно відображає стан політичної опозиції в сучасній Україні. Перебуваючи під постійним відеоспостереженням, вона є об’єктом паноптичного контролю, застосованого, вочевидь, як форма покарання. Та якщо, за Фуко, паноптична модель прийшла на зміну громадському видовищу тілесних покарань, то в постмодерній популістській політиці паноптичне спостереження стало частиною політичного спектаклю. Це був особливо збочений випадок “опосередкованого вуаєризму” (Клей Калверт): українську публіку за посередництва медій запросили підглядати за колишньою прем’єркою та лідеркою опозиції у приватній сфері й обговорити її здоров’я та фізичний стан, накидаючи думку, що її хвороба вигадана.

В січні 2013 року Тимошенко знову оголосила голодування і відмовилася повертатися до своєї палати, доки не демонтують камери відеоспостереження. Вона застерегла, що відтепер відмовляється співпрацювати з пенітенціярною системою, а в суд поїде хіба що з фізичного примусу.

У відкритому листі
Тимошенко вміло обернула своє становище об’єкта чоловічого вуаєризму на власну моральну перевагу, натякаючи, що спостереження за переможеною та ув’язненою політичною супротивницею дає президентові Януковичу якусь збочену втіху:

“З цього моменту я більше не підпорядковуюсь встановленим вами тюремним знущанням. Я більше жодного разу не дозволю провести мій особистий огляд або обшук моїх речей. Я буду фізично захищатися, незважаючи на хворобу, я буду робити це так, як я зможу.
Я більше не увійду до своєї тюремної палати, поки ви, Вікторе Федоровичу, не знімете там свої відеокамери, через які ви цілодобово підглядаєте за мною, зазираєте в ліжко, в душ, в туалет, стежите за тим, як я перевдягаюся, їм, сплю, спілкуюся з лікарями та захисниками.
Цікаво, чи підтримують вас, Вікторе Федоровичу, в таких чоловічих розвагах ваші сини Олександр та Віктор”.

За кілька днів до саміту Україна – ЕС у березні 2013 року, під час телевізійного проєкту “Діялог з країною”, Віктор Янукович “порадив” державній пенітенціярній службі прибрати камери з лікарняної палати Юлії Тимошенко. Того ж дня служба повідомила, що камери здемонтовано.

І хоча завдяки своїй стратегії (політизації власного засудженого тіла і перетворення його на плацдарм особистого опору) Тимошенко вдавалося утримувати увагу громадськости впродовж двох років, цей частковий успіх мав і не?ативні наслідки. Тривіялізація її тіла містить серйозну небезпеку її “десакралізації” як політичного лідера, про що свідчить хоча б оцей коментар Юрія Романенка:

“У чому трагедія Тимошенко? Реальна. У тому, що її команда дебіли. Перманентним шоу зі стражданнями Тимошенко у в’язниці вони перетворили її з лідера нації на альтернативного героя “Дому-2″. Лідер нації мусить указувати шлях і вести ним. Натомість нас щодня годують ганебними фактами про якісь шприци, прокладки, мило і чортзна-що ще. Це, а не влада, знищує її як лідера . Ці дебіли не розуміють, що політика – це таємниця й авторитет. Якщо політик постає як звичайна людина, якщо він поводиться, як звичайна людина, то що тоді мусить почувати до такого політика проста людина?”

Перед очима Заходу

Політичний спектакль ув’язнення Юлії Тимошенко, як і Помаранчеву революцію, що відбулася за кілька років до того, неможливо збагнути, не враховуючи їхні глобальні виміри. Україна зі своїм невизначеним геополітичним майбутнім розривається між Сходом і Заходом, між постсовєтською Росією і розширеним Европейським Союзом. Помаранчева революція дала надію на демократичні реформи та інте?рацію України в Европу. І хоча ці надії досі не справдилися, ЕС, як і раніше, зацікавлений тісніше співпрацювати зі своїм східним сусідом. Угода про асоціяцію була предметом розширених переговорів упродовж декількох років. Укладення угоди, спрямованої на створення поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі між Україною та ЕС, може принести президентові Януковичу суттєві політичні дивіденди і поліпшити його імідж за кордоном. Але політичне переслідування української опозиції залишається головним каменем спотикання в цьому процесі. Европейські урядовці засудили “вибіркове правосуддя” української влади й висунули головну умову підписання угоди – звільнення Тимошенко. Влітку 2012 року, після міжнародного скандалу довкола “побиття Тимошенко”, деякі европейські політики (з-поміж них і Ан?ела Меркель) закликали бойкотувати Чемпіонат Европи з футболу в Україні. Перший знак конкретних санкцій проти українських урядовців, яких можна очікувати в майбутньому, – це скасування в жовтні 2012 року п’ятирічної візи США першому заступникові Генерального прокурора України Ренатові Кузьміну без пояснення причин.

Всі українські актори в цій драмі, звісно, усвідомлюють, що вони грають свою роль “перед очима Заходу”. Як популярний український політик із сильним проевропейським і продемократичним іміджем, Юлія Тимошенко не раз зверталася до Заходу по моральну та політичну підтримку у своїй відчайдушній боротьбі з Януковичем. Ототожнюючи своє ув’язнене та змучене тіло з українською нацією, яку полонив і принизив “злочинний режим”, вона апелювала до “Европи” як морального арбітра та юридичного авторитета, змальовуючи Януковича та його політику як неевропейські чи навіть антиевропейські. “Завдяки Вам Україна майже втратила шанс стати европейською державою”, – написала Тимошенко у перших рядках відкритого листа до президента. Для Тимошенко статус жертви в очах Заходу, а також політична і моральна підтримка, отримана від західних лідерів, становлять вагомий символічний капітал і є, в суті речей, її одинокою перевагою над могутнім ворогом. Утім, цей символічний капітал може легко випаруватися, якщо постраждає її образ мучениці. Звинувативши Тимошенко в замовленні вбивства, гнобителі налаштовані поставити крапку на її політичній кар’єрі (принаймні так вони собі уявляють реакцію Заходу). Юлія Тимошенко, ув’язнена лідерка опозиції та колишня політична зірка, не може контролювати сценарій, який нині диктує адміністрація президента. В той же час, “шоу мусить тривати”, бо це її одинока надія не бути забутою в Україні та на Заході й одного дня повернутися в українську політику.

Іронія в тому, що політика президента Януковича, досі застосовувана, щоб “наглядати і карати” політичних ворогів, зробила його самого об’єктом пильної уваги західних медій і політичних лідерів. Їхній тиск поставив його перед складною дилемою: виконати вимоги Заходу та звільнити небезпечного політичного суперника, який може перемогти на наступних президентських виборах 2015 року, або пожертвувати Угодою про асоціяцію, ризикуючи опинитися в міжнародній ізоляції і навіть наразитися на політичні санкції. Як зазначив український політолог Сергій Куделя,

“Нездатність західних урядів досягти своїх цілей щодо справи Тимошенко показує, що навіть коли ЕС висуває чіткі вимоги і достовірно заявляє, що не надаватиме серйозні довгострокові вигоди владі країни, на яку це все спрямовано, вона може його і?норувати через високу ціну виконання цих вимог. Якби Янукович погодився декриміналізувати нібито злочин Тимошенко і дозволив їй взяти участь у парламентських виборах 2012 року, тим самим він показав би свою вразливість до зовнішнього тиску, оживив опозиційні сили та набув на своєму шляху небезпечного ворога”.

Що ближче остаточний термін підписання Угоди про асоціяцію між Україною та ЕС (ще є надія, що її таки підпишуть на саміті Східного партнерства у Вільнюсі в листопаді 2013 року), то сильнішає напруга. Недавнє звільнення Юрія Луценка, колишнього міністра внутрішніх справ уряду Тимошенко та її політичного союзника, подарувало її прихильникам надію на помилування самої Тимошенко. 29 квітня Европейський суд із прав людини в Страсбурзі постановив, що арешт Тимошенко під час суду 2011 року був незаконним і політично мотивованим, – довгождана добра новина для її прихильників. Водночас суд відхилив позов Тимошенко про те, що умови утримання у в’язниці були нелюдськими і принижували гідність: брак денного світла й опалення та неякісна вода, може, становили проблему, та не аж таку серйозну. Крім того, суд відхилив її скаргу про цілодобове відеоспостереження, бо вона “не вичерпала всіх можливостей української юридичної системи, перш ніж звернутися до Страсбур?а”. Суд не зміг визначити, чи до неї справді застосували грубу фізичну силу, переводячи до лікарні у квітні 2012 року, бо від медичної експертизи Тимошенко тоді відмовилася.