Досить звинувачувати економіку

За останні три десятиліття Європа зазнала “правого повороту” в політиці. Ми бачимо докази цього зсуву в успіху радикальних правих партій на виборах у багатьох країнах Західної Європи, таких як Франція, Данія та Нідерланди. Праворадикальні партії поділяють сильну націоналістичну та спрямовану проти істеблішменту ідеологію та претензії на адресу іммігрантів і меншин. Широка народна підтримка таких партій турбує дослідників і політичних спостерігачів, оскільки праворадикальні партії становлять потенційну загрозу для соціал-демократичних принципів, таких як мультикультуралізм, соціальні права етнічних меншин і плюралізм. Проте, б’ючи на сполох через загрозу демократії в Європі, дослідники схильні посилатися тільки на західну частину Європейського Союзу (ЄС). Центрально-східноєвропейські країни (ЦСЄ), як правило, виключені з аналізу праворадикальних партій. Таке упущення виглядає особливо дивним, якщо врахувати, що відносна економічна і політична нестабільність постсоціалістичних країн теоретично має робити ці країни плідним ?рунтом для праворадикальних рухів.

Тим не менше, порівняно з Західною Європою, праворадикальні партії не мали електорального успіху в ЦСЄ. З 1991 року вони ніколи не випереджали аналогічних партій Західної Європи в показниках підтримки на національних парламентських виборах. Звичайно, центрально-східноєвропейський регіон неоднорідний, і деякі праворадикальні партії отримали відносно високий рівень виборчої підтримки на національному рівні; зокрема, такі партії, як російська екстремістська ЛДПР (оманливо названа “Ліберально-демократичною партією Росії”) і польська ЛПР (“Ліга польських родин”), увійшли до парламенту та утворили коаліцію з правоцентристськими партіями, а румунська ПРМ (партія “Велика Румунія”) отримала 19,5 відсотків голосів по країні на своєму піку у 2000 році. В цілому, однак, підтримка праворадикальних партій в центрально-східноєвропейському регіоні не була стійкою з моменту краху державного соціалізму в 1989-1991 роках.

Серед країн ЦСЄ Україна виділяється як цікава країна для розуміння провалів і успіхів праворадикальних партій. До парламентських виборів 2012 року праворадикальні партії України отримували найнижчу в регіоні підтримку – в середньому 1,19 відсотка голосів на парламентських виборах з 1990 по 2007 рік. Лише в жовтні 2012 р., вперше в історії країни, українська праворадикальна партія “Свобода” отримала 10,4% голосів. Хоча настільки високий рівень підтримки збив з пантелику деяких спостерігачів, більшою таємницею є не питання про те, чому їм це вдалося зараз, а питання про те, чому це не вдавалося їм раніше.

У 2006-2007 рр. Україна мала низку політичних та соціально-економічних характеристик, які, згідно з деякими політичними та соціологічними теоріями,^[1] мали би призвести до зростання підтримки праворадикальних націоналістичних партій набагато раніше. До цих характеристик належать погані економічні умови та вигідна для малих партій пропорційна виборча система. Україна є однією з найбідніших країн регіону, середній показник ВВП на душу населення якої становить, за даними Світового банку, $1465 за період з 1989 по 2009 рік. Болгарія, яка має другий найнижчий середній ВВП на душу населення $2618, все ж майже вдвічі заможніша за Україну. Що стосується виборчої системи, Україна запровадила у 2006 році систему пропорційного представництва (до цього вона мала напівпропорційну), що дозволяє малим партіям бути представленими в парламенті за умови подолання виборчого порогу в три відсотки – відносно низький поріг у порівнянні із деякими з її сусідів, – але у двох парламентських виборах після реформи (2006 і 2007) праворадикальні партії не отримали навіть одного відсотка голосів виборців.

Український парадокс низької електоральної підтримки праворадикальних партій у 1990-2000-х роках, за якою послідував раптовий злет популярності в 2012 р., тим цікавіший, що економічні умови поступово покращувалися та що 2012 року було запроваджено напівпропорційну виборчу систему, невигідну для малих партій. І все ж припущення про те, що через відносно погані економічні умови праворадикальні партії мають бути успішнішими на “відсталому Сході” аж надто популярне як серед дослідників, так і серед неакадемічних оглядачів. Ранні дослідницькі прогнози, а також припущення здорового глузду стосовно зв’язку з економічними характеристиками країни, такими як рівень безробіття, виходять із того, що праворадикальні партії повинні мати найбільший успіх під час економічного спаду та у відносно бідних країнах. Дослідження західноєвропейських праворадикальних партій показали, що ця гіпотеза є в кращому випадку непевною, оскільки макрорівневі чинники (наприклад, економічна ситуація в країні) не можуть пояснити мікрорівневих наслідків на кшталт індивідуальної виборчої поведінки.^[2]

Зважаючи на це, особливо дивує, що у випадку Центрально-Східної Європи ця гіпотеза не була вивчена настільки ж, наскільки у випадку Західної Європи. Тому варто вивчити відношення між економічними факторами та підтримкою праворадикальних партій в усьому центрально-східноєвропейському регіоні та поставити український досвід щодо праворадикальних партій у ширший контекст досвіду Центрально-Східної Європи. Адже аналіз динаміки голосування за праворадикальні партії та економічних показників ЦСЄ показує, що зв’язок між економікою та підтримкою праворадикальних партій не є ясним і очевидним. Імовірно, соціальні науковці мають змінити спосіб вивчення та розуміння праворадикальних партій, перенісши центр уваги з економіки на громадянське суспільство.

I. Визначення праворадикальних партій у Західній Європі та ЦСЄ

Що таке “радикальна” і що таке “права”, коли йдеться про партії на кшталт французького “Національного фронту” та угорського “Йоббіку”? Чи можна й чи треба відносити ці партії до однієї категорії? Хоча щодо визначень точилося багато суперечок, наукового консенсусу щодо того, як визначати “радикальних правих” та які партії включати в це визначення, досі бракує. Різноманітні ярлики, такі як “правоекстремістський”, “ультраправий”, “праворадикальний популізм”, “націонал-популізм” та інші, розв’язали “словесну війну”, в якій не було досягнуто остаточного висновку. Я б наважилася на твердження, що складність у визначенні правого радикалізму як у Західній, так і в Центрально-Східній Європі пов’язана з тим фактом, що такі партії важко розташувати в системі координат “лівого” та “правого” за критеріями економічної ідеології, історичного спадку, соціальної політики та електорату.

Об’єднувати західні та центрально-східноєвропейські праворадикальні партії в єдину групу має сенс тільки в разі, якщо такі партії визначено з точки зору їхньої культурної ідеології, яка заснована на ідеалізованому понятті чистої національності, політиці виключення щодо меншин і ксенофобській риториці, особливо щодо небілих, нехристиянських груп імігрантів. Таке етнічне бачення національності, явне бажання захистити націю від чужинців – як індивідів, так і націй – є саме тим, що робить ці партії і “радикальними”, і “правими”.

Економічні платформи: ліві чи праві?
Неоліберальна економічна політика – найперше, що асоціюється з правими в політичній та соціологічній теорії. Впливова теза Кічелта та Мак?ана про “формулу успіху” полягає в тому, що праворадикальні партії мали виборчий успіх у 1980-х, тому що поєднували ксенофобську риторику з суворою економікою вільного ринку.^[3] Згідно з Кічелтом, це також пояснює, чому деякі праворадикальні партії були успішнішими за інші в отриманні електоральної підтримки та впливі на основні партії. Починаючи з 1980-х років, однак, західноєвропейські праворадикальні партії переважно виключили неолібералізм з їхніх економічних програм та зсунулися в бік економічного протекціонізму й політики суспільного перерозподілу. Відтоді деякі з них, такі як данська ФДП та болгарська “Атака”, претендують бути носіями соціал-демократії – спадку європейських лівих. Це вказує на той факт, що в родині праворадикальних партій існує широкий діапазон економічних програм, від ліберальних до соціалістичних. Як доводить Мад, в середньому праворадикальні партії підтримують “соціальну ринкову економіку”, причому центрально-східноєвропейські партії більше схиляються до національного протекціонізму, ніж західноєвропейські партії.^[4] Таким чином, праворадикальні партії в Центрально-Східній Європі, як правило, навіть критичніші щодо неоліберальної політики дерегулювання та приватизації, ніж їхні західноєвропейські аналоги.

Ще більше ускладнюючи шкалу “лівого-правого”, дослідження прихильників праворадикалів у Західній Європі показує, що ці люди менш неоліберальні у своїх настановах, ніж правоцентристські виборці. Ідеологічний зсув праворадикалів від неолібералізму до соціального забезпечення також змінив базовий електорат таких партій, зокрема й у Західній Європі. Починаючи з кінця 1980-х років, робітники та середній клас почали підтримувати праворадикальну програму, що призвело до “пролетаризації” виборців праворадикалів у 1990-ті роки. Робітники, традиційні виборці лівих, продовжують переважати серед прихильників праворадикальних партій.

Різниця між економічними платформами лівиці та праворадикалів полягає в тому, як соціал-демократичні та праворадикальні партії уявляють стосунки між державою та суспільством. Ліве бачення універсальних соціальних прав від початку протиставлене обстоюваній праворадикальними партіями політиці суспільного перерозподілу тільки для привілейованих етнічних груп, з обмеженням урядових виплат “непопулярним” етнічним групам. Дослідники називають цей тип соціального захисту “шовінізмом соціального забезпечення” або “економічним націоналізмом”, щоб наголосити на комбінації ідеології виключення та підтримки широких соціальних витрат. У Західній Європі іммігранти часто стають мішенню критики, згідно з якою вони несправедливо отримують соціальні виплати, тому мають бути цих виплат позбавлені. Правоекстремістські партії в ЦСЄ мають подібний до їхніх західних аналогів ксенофобський характер, але з огляду на нижчий рівень імміграції в ЦСЄ “шовінізм соціального забезпечення” спрямований на корінні етнічні меншини.

Як “лівий поворот” у економічних програмах праворадикальних партій, так і настанови їхніх виборців ускладнюють звичне уявлення про діапазон між правими та лівими. Економічної ідеології самої по собі недостатньо, щоб визначити праворадикальні партії. Визнаючи це, дослідники звертають увагу на відношення між “старими правими” міжвоєнної Європи та “новими правими” сучасної політики.

Історична спадщина: старі праві проти нових правих
Чи повторюють сучасні праворадикальні партії ідеологію минулого? Фашистські режими міжвоєнної Європи, або “старі праві”, слугують точкою відліку для “нових правих” радикальних партій у Європі. Дійсно, на ідеологічному та практичному рівні існує беззаперечна спільність між новими та старими правими в їхньому наголошуванні на етнічній чистоті та гомогенності. Проте, як вказує Дейвід Арт, історичний спадок авторитарних та ультранаціоналістичних режимів справді важливий для утворення сучасних праворадикальних партій. Німеччина є яскравим прикладом. Історія відіграє більш складну роль, ніж просто постачання ідеології для наслідування. Для нових праворадикальних партій історичний спадок забезпечує те, що Арт називає “початковими ресурсами, або засобами, побудови праворадикальної партії”.^[5] Нові праворадикальні партії спираються на готовий фундамент, такий як націоналістична субкультура чи залишки інфраструктури старої партії, та використовують його як початкове джерело новачків та активістів. У такому розумінні наявність історичного досвіду націоналістичних рухів може сприяти формуванню нової партії чи організації, у той час як уже наявні ідеології працюють по-різному в різних національних контекстах.

Як західноєвропейські, так і центрально-східноєвропейські праворадикальні партії намагалися дистанціюватися від ідеологічного спадку фашизму, хоча вони й спираються на подібну символіку (наприклад, чорна уніформа Австрійської партії свободи) та подібним чином шукають цапів-відбувайлів у риториці. Нові праві партії відрізняються від старих правих своєю позицією щодо демократії: сучасні праворадикальні партії є антисистемними та критичними до ліберальної демократії, проте не спрямовані проти демократії на словах. Натомість, не маючи досвіду перебування при владі, вони володіють перевагою, що забезпечує праворадикальним партіям простір для критики визнаних партій та політики.

Центрально-східноєвропейські партії, зокрема угорська партія “Йоббік” та партія “Велика Румунія”, так само спираються на імпліцитну фашистську символіку (уніформу, чорні та червоні кольорі, дещо змінені символи), проте відмовилися від відкритих посилань на фашизм. Тим не менше, ЦСЄ відрізняється від Західної Європи через регіональний досвід державного соціалізму. Ця спадщина, як протиставлення фашизму, є значною особливістю ідеологічних та практичних проблем праворадикалів у ЦСЄ, оскільки вона одночасно править за втілення внутрішнього ворога та дискредитує нові ліві партії та рухи.

Спадкоємці комуністичних партій досі активні в багатьох центрально-східноєвропейських країнах та отримують стабільну, хоча й незначну, частку голосів на виборах. У той час як у Західній Європі комуністичні або ультраліві партії зазвичай є прогресивними, в ЦСЄ вони, за деякими винятками, є реакційними та консервативними в питаннях культури, обстоюючи повернення до закону і порядку державного соціалізму. На практиці це означає, що сучасні комуністичні партії та праворадикальні партії мають спільні погляди на такі питання, як націоналізація ключових галузей промисловості, забезпечувані державою право на працю та право на соціальну допомогу, а також підтримка традиційної структури сім’ї. Тому, на відміну від Західної Європи, праворадикальні партії та партії-спадкоємці комуністів часто співпрацюють та стають дивними союзниками в ЦСЄ.^[6] Тим не менше, хоча два крайніх крила політичного діапазону можуть перебувати в ідеологічній згоді щодо деяких культурних та моральних питань, бачення праворадикалами національної приналежності як етнічної відділяє ці партії від спадкоємців комуністів та правоцентристів.

Культурний правий радикалізм: етнічний націоналізм
Культура переважає економіку як ключова особливість праворадикальних партій. Як зазначає Мад, найпомітніша спільність у гаслах праворадикальних партій – це різноманітні варіації лозунгу “Франція для французів!” або “Болгарія для болгар!” Цей всюдисущий девіз звертається безпосередньо до характерної ознаки праворадикальних партій у Західній Європі і ЦСЄ – етнічного націоналізму, або ідеї, що політичні кордони держави повинні відповідати етнічним кордонам нації.^[7] У цій версії націоналізму “уявлена спільнота”^[8] нації включає в себе тільки привілейовану, “чисту” національну групу й виключає інші чужоземні “нерідні” групи, такі як небілі іммігранти-мусульмани в Західній Європі або автохтонні роми чи євреї в ЦСЄ.

На відміну від мультикультуралізму, який стверджує, що етнічні меншини можуть зберігати свої традиції в поєднанні з політичною участю в національній державі, етнічний націоналізм та етнічний плюралізм “стверджує, що, аби зберегти свої унікальні національні риси, різні народи мають жити окремо. Змішування різних етносів призводить лише до культурного вимирання”.^[9] У той час як традиційні форми расизму передбачають ієрархічну класифікацію етнічних груп, етнічний плюралізм підтримує ідеологію “окремі, але рівні”. Таким чином, для праворадикалів ідеальна країна – це етнократія, що характеризується домінуванням ідеалізованої однорідної етнічної групи. Це прагнення етнічної гомогенізації не обмежується виключенням меншин всередині країни. Ідея географічної експансії або перегляду кордонів з метою включити населення того ж етносу, яке живе за межами країни на “втрачених землях” нації, часто з’являється в платформах праворадикальних партій. Відповідність між етнічними та політичними кордонами є під?рунтям такої риторики. Проблема, звичайно, в тому, що нації як політичні сутності є сучасними винаходами, які ніколи не були етнічно чи релігійно однорідними.

Низка образів культурних втрат, хай то буде втрата мови, традиції чи релігії, лежить в основі всієї праворадикальної ідеології, але виражається в різних країнах у різних формах. Наприклад, acquis communautaire ЄС вимагає, щоб держави-члени відмовилися від деяких національних прав на користь наднаціональної спільноти ЄС, в тому числі від контролю над економічною галуззю, фінансовою політикою та ухваленням законодавства про права людини. Для праворадикальних партій та їхніх прихильників цей крок до наднаціональної системи означає втрату національної ідентичності та культури. На підтвердження цієї тези останні дослідження показують, що люди звертаються до радикальних поглядів, тому що вбачають у розширенні ЄС загрозу своїм національним традиціям і світогляду, властивому національній політичній культурі. Справді, деякі з найуспішніших праворадикальних партій у Західній Європі, зокрема “Національний фронт” у Франції та Австрійська партія свободи, включили критику проекту ЄС у свої програми, одночасно проголошуючи культурні права європейських традицій. Як на Заході, так і на Сході праворадикальні партії надзвичайно “євроскептичні” – критичні щодо зазіхання ЄС на національні права та підвищення політичної централізації, але все ще занадто обережні для того, аби повністю відкидати членство в ЄС.

У постсоціалістичних країнах почуття культурної втрати проявляються в критиці державного соціалізму або радянського впливу. Радянська політика прискореної індустріалізації, мовної гомогенізації та переселення радикально змінила економічну траєкторію колишнього східного блоку. У країнах, які входили до складу Радянського Союзу, це означало впровадження російської мови як мови вищих навчальних закладів та бюрократичного апарату, а також розселення російськомовного населення в такі країни, як Естонія, Латвія, Литва, Україна і кавказькі країни. У державах-сателітах індустріальний розвиток в обмін на мовну політику та політику переселень зумовив структурні зміни. Для праворадикальних партій цей період радянського панування стає інструментом романтизації національного минулого – лінії розвитку, котру було перервано та викривлено імперіалістичним періодом, під час якого національну культуру було втрачено. Тема повернення до романтичного національного минулого, що передувало державному соціалізму, або воскресіння цього минулого, споріднює праворадикальні партії з історично консервативними правими рухами, включно з фашизмом. Бажання повернути національну культуру, яку було спотворено зовнішньою силою – Радянським Союзом у випадку ЦСЄ або ЄС у випадку Західної Європи, – це потужний ідеологічний інструмент в основі праворадикальних партій.

Досі я стверджувала, разом з іншими дослідниками, що ані праворадикальними правими партіями, ані їхніми виборцями не рухає економічна платформа. Праворадикальні партії натомість об’єднує їхня культурна ідеологія етнічного націоналізму, ворожі настрої щодо меншин та іммігрантів і риторика культурної втрати. Економіка не є рушійною силою праворадикальних партій: партійні платформи у питаннях економіки та соціальної політики сильно варіюються в усіх європейських країнах.

Спираючись на цифри, дослідження Західної Європи вже показали, що сукупні економічні чинники самі по собі не зумовлюють підтримки праворадикальних партій: деякі дослідження знаходять позитивну кореляцію між рівнем безробіття та підтримкою праворадикальних партій,^[10] а інші – негативну.^[11] Крім того, не існує наукового консенсусу щодо того, як економічні спади, виражені у показнику ВВП на душу населення, в цілому впливають на долю радикальних партій правого крила. У Центрально-Східній Європі немає ясних свідчень про те, як національний рівень безробіття та стан економіки впливають на підтримку праворадикальних партій. Таким чином, питання про те, чи співвідносяться зміни в економіці з виборчими результатами праворадикальних партій, зокрема в Центрально-Східній Європі, залишається.

II. Електоральна підтримка праворадикальних партій і економіка

Аналіз тенденцій голосування за праворадикальні партії на національних парламентських виборах в одинадцяти країнах ЦСЄ та їх зіставлення з рівнем безробіття й ВВП на душу населення з 1990 по 2011 роки проливає нове світло на проблему співвідношення між підтримкою праворадикальних партій і економікою. Тут ідеться про такі країни, як Болгарія, Чехія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія та Україна. Усі вони є демократичними, на відміну від Білорусі чи Узбекистану, і мали мирні трансформації суспільного устрою на початку 1990-х, на відміну від країн колишньої Югославії. До того ж, порівняння України з її західними сусідами дозволяє знехтувати Росією та Центральною Азією. Я класифікую партії як “праворадикальні”, спираючись на наявні огляди програм партій, які фіксують дискурс виключення та етнічного націоналізму.^[12]

Я розглядаю рівні безробіття й ВВП на душу населення,^[13] оскільки праворадикальні партії постійно пов’язують питання іммігрантів чи етнічних меншин зі зростанням безробіття. А отже, шукати подібних політичних цапів-відбувайлів мали би в часи високого безробіття, коли люди більш схильні звинувачувати групу аутсайдерів у власних економічних негараздах. Як наслідок, виборці можуть звернутися до праворадикальної партії, яка братиме до уваги їхнє невдоволення і даватиме легкі відповіді. Згідно з цією логікою, яка випливає з теорій відносної депривації,^[14] має існувати прямий зв’язок між рівнем безробіття і підтримкою праворадикальних партій та обернений зв’язок між цією підтримкою і ВВП на душу населення.

Наведений рисунок показує середній рівень підтримки праворадикальних сил у кожній із країн протягом останніх двадцяти років. Дані показують, що країни ЦСЄ можна поділити на три категорії виборчої підтримки: країни з рівнем підтримки, вищим за середній показник 5,8% (Румунія, Латвія, Словаччина), країни з середнім рівнем підтримки (Польща, Словенія, Угорщина, Болгарія, Естонія) і країни з низьким рівнем підтримки (Чехія, Литва і Україна).

Якщо погані економічні умови справді призводять до зростання популярності праворадикальних сил, то країни з найвищим рівнем підтримки мали би характеризуватися відносно низьким рівнем достатку і високим безробіттям. Але в Румунії, де праворадикальні партії були найуспішнішими, середній рівень безробіття становить лише 6.96%, тобто є суттєво нижчим, ніж у середньому по регіону (9,87%). Словаччина, одна з країн з високим рівнем підтримки, показує найвищий рівень безробіття в регіоні – 14,45%. А от у Польщі, попри досить високий рівень безробіття, успіх праворадикальних сил поміркований, на рівні 6,78% голосів виборців. Тож загалом не спостерігається чіткого зв’язку між середнім рівнем безробіття і підтримкою праворадикальних партій.

Між ВВП на душу населення і виборчою підтримкою праворадикальних партій також не спостерігається чіткого зв’язку. Хоча Румунія справді є відносно бідною країною з ВВП на душу населення $3361 порівняно з середнім по регіону показником $6410, Україна, з найнижчим ВВП на душу населення в регіоні ($1540), мала одні з найменш успішних праворадикальних партій. Загалом низький економічний розвиток не корелює з високою підтримкою праворадикальних партій у різних країнах. Звісно, такі узагальнені поверхові виміри надають тільки схематичний огляд. Варто глянути і на поступові зміни економічної ситуації, адже, згідно з логікою відносної депривації, індивіди більш охоче підтримують праворадикальні партії, коли їхні життєві шанси і можливості з часом погіршуються.

Економічні умови і підтримка праворадикальних партій у трьох країнах
Замість аналізувати цілий регіон ЦСЄ, зосередьмося на трьох прикладах: Румунії, Болгарії та Україні. Ці три країни є найбіднішими з одинадцяти країн регіону, але рівень підтримки праворадикальних партій у них суттєво відрізняється: Румунія потрапляє до групи з високим рівнем підтримки, Болгарія – з середнім, а Україна – з низьким. Порівнюючи рівні безробіття, ВВП на душу населення і підтримку праворадикальних партій на виборах у цих трьох країнах, можна краще контекстуалізувати досвід України у порівнянні з країнами з подібними економічними показниками.

У Румунії пік підтримки припадає на 2000 рік, коли партія “Велика Румунія” (PRM) і Партія румунської національної єдності (PUNR) отримали майже 21% голосів виборців, порівняно з парламентськими виборами 1996 року, коли ці дві партії разом мали 8,82% голосів (4,46% і 4,36% відповідно). У період цього виборчого сплеску безробіття в країні зросло лише мінімально, з 6,7% до 7%, а ВВП на душу населення зростав. Коли ж ВВП продовжував зростати далі і досяг найвищого показника $9300 у 2008 році, PRM втратила майже всі голоси: її підтримка впала з 13% у 2004 році до 3,16% на виборах 2008 року, а PUNR взагалі зникла. Кореляція між зростанням рівня достатку і спадом підтримки праворадикальних партій нібито підтверджує тезу про відносну депривацію: коли рівень життя індивідів зростає, вони вже не зацікавлені у підтримці партій з радикальним порядком денним. Однак такий висновок був би передчасним, адже подібні економічні зміни в інших країнах ЦСЄ не мали таких наслідків.

Як і в Румунії, в Болгарії та Україні ВВП на душу населення почав зростати у 2000 році і сягнув піку у 2008 році на рівні $6798 для Болгарії і $3891 для України. Однак виборча підтримка праворадикальних партій не йде на спад, як можна би було припустити. У Болгарії найнижчий рівень підтримки цих сил припадає на 2001 рік (0,07% голосів за Болгарську національну радикальну партію, яка невдовзі зникла). Станом на 2001 рік інші диво-партії однієї кампанії 1990-х теж позникали. Але коли праворадикальні сили Болгарії видавалися приреченими, Болгарський національний союз “Атака” здобув 8,14% на парламентських виборах 2005 року і 9,36% у 2009 році. За час цього зростання підтримки ВВП на душу населення зріс майже в чотири рази з $1729 у 2000 році до вже згаданих $6798 у 2008. Безробіття впало з 19,9% у 2001 до 5,6% у 2008 році. За цими показниками, економічна ситуація в Болгарії покращувалася, але сила праворадикальних партій зростала. Приклад Болгарії однозначно суперечить тезі, що праворадикальні партії мають успіх лише в ситуаціях економічного занепаду.

А яка ситуація в Україні, порівняно з її сусідами? Як показують цифри, Україну важко кудись класифікувати, бо тут праворадикальні партії були набагато менш успішними, ніж у Румунії чи Болгарії. У 1998 році загальна підтримка праворадикальних партій досягла найвищого показника 3,29%, які розподілилися між блоком “Менше слів” (0,17%), Конгресом українських націоналістів (2,72%) і Організацією українських націоналістів (0,4%). Після того ці ранні партії зникли і новоявлена ВО “Свобода” (до 2004 року – Соціал-національна партія України) отримала 0,36% у 2006 році і 0,76% у 2007. Безробіття досягло найвищої позначки 11,6% у 1999 році і впало до 6,4% у 2007 р., а ВВП на душу населення слідував тій же схемі, що й у інших країнах регіону: від найнижчої позначки $636 у 2001 році до найвищої у 2008 р. на рівні $3891. Хоча може видатися, що економічна ситуація в країні покращувалася, тоді як підтримка радикальної правиці зменшувалася, загалом підтримка праворадикальних партій з 1991 року аж до жовтня 2012 р. ніколи не була високою. Перед виборчим успіхом ВО “Свобода” ВВП на душу населення в Україні виріс із $2545 у 2009 р. до $3615 у 2011 р. – теж доволі високий показник.

Таким чином, досвід України та її сусідів не дозволяє пов’язувати підтримку праворадикальних партій з економічними показниками. Цей же висновок можна застосувати і до інших країн ЦСЄ: у більшості з цих країн економічні спади не корелюють зі зростанням підтримки праворадикальних партій. Простий огляд лонгітюдних трендів з 1991 року показує, що у кращому випадку це хибне припущення, а в гіршому – невігластво. Відмова від економічного аргументу на користь більш переконливих пояснень сприятиме як суспільним наукам, так і публічному дискурсу.

III. Переосмислення радикальної правиці: громадянське суспільство та праворадикальний рух

Якщо економічні чинники недостатні для пояснення підтримки праворадикальних партій, якими новими шляхами дослідження мають піти соціальні науковці? У дослідженнях праворадикальних партій рідко беруть до уваги зв’язок між політичними партіями та неполітичними організаціями громадянського суспільства. Зосередження науковців на економіці та партійних змаганнях (не обговорене тут) випускає з поля зору набрання стабільної підтримки праворадикальними рухами й ту роль, яку громадянське суспільство може відігравати в побудові соціальних мереж, бази та організаційних ресурсів, потрібних для існування праворадикальних партій. Громадянське суспільство – це простір зв’язку між державою та приватною сферою, що складається з формальних волонтерських організацій, професійних об’єднань, клубів відпочинку, релігійних груп, організацій ветеранів і локальних чи комунальних організацій. Вивчення європейської правиці ігнорує зв’язок між подібними громадськими організаціями та сучасними праворадикальними партіями, надаючи перевагу розгляду історії міжвоєнного періоду. Але щоб зрозуміти, як праворадикальні партії розвивають власні організаційні спроможності для залучення нових членів і збереження підтримки між виборчими періодами, необхідне вивчення сучасних праворадикалів.

Теорії демократії давно наголошують на важливості громадянської участі для демократії та політичної участі. Емпіричні дослідження показують, що громадянська та політична участь внутрішньо пов’язані; люди, які беруть участь у громадянському житті, більш схильні брати участь і в житті політичному. Якщо вірити класичній традиції, що виходить із Токвіля, сильне громадянське суспільство необхідне для успіху ліберальної демократії. На додачу до виховання громадянської та політичної активності, необхідних складових здорової демократії, асоціації громадян працюють як “буфер”, який, з одного боку, обмежує сферу впливу держави, а з іншого – захищає еліти від вимог мас. Роберт Патнем доводить, що без постійної громадянської участі ядро ліберальної демократії опиняється під загрозою, оскільки індивіди втрачають зв’язок з урядом та один з одним.^[15] Ця класична Токвілівська теза – що асоціації громадян працюють як “школи демократії” – становить ядро теорії демократизації.

Однак дослідження міжвоєнного періоду в Європі ставить під питання зв’язок між громадянською участю та ліберальною демократією, оскільки показує, що потужна сфера асоціацій громадян з високим рівнем участі може вести до авторитарних режимів, таких як державний фашизм, а не тільки до ліберальної демократії.^[16] Розглядаючи історичні приклади фашизму в Німеччині (Berman, 1997), Італії та Іспанії (Riley, 2005), ці дослідження доходять висновку, що коріння фашизму можна було знайти в тих регіонах, де громадянська участь була найсильнішою, оскільки партія мала змогу залучити асоціації громадян на підтримку власного порядку денного. Замість працювати як школи демократії та плюралізму, асоціації громадян з активною участю можуть спростити поширення радикального антидемократичного порядку денного. Іншими словами, немає гарантії, що високий рівень громадянської участі з необхідністю веде до позитивного наслідку ліберальної демократії. Насправді він може вести до її протилежності – домінування праворадикальних партій або рухів.

Проблема з розумінням подвійної ролі громадянського суспільства як такого, що може вести до ліберально-демократичного або праворадикального результату, полягає у відмінності між профілями громадянського суспільства у постсоціалістичних країнах і на Заході. Академічний погляд на те, які типи організації утворюють громадянське суспільство, стосується майже виключно специфічного західного контексту. Спадщина державного соціалізму в ЦСЄ викликала певну недовіру до формальних організацій у населенні. Наприклад, хоча неурядові організації й існують у країнах на кшталт України, незрозуміло, скільки з них насправді є активними та чи працюють вони в такий самий спосіб, як і схожі організації на Заході. За оцінками, менше 10% зареєстрованих неурядових організацій в Україні справді є активними, причому деякі з них існують лише “на папері” виключно з метою отримування грантів від міжнародних організацій. Це викривлення є настільки великим, що неурядові організації в Україні постійно таврують як “грантожерів” – поняття, що має на увазі фінансування неурядових організацій з-за кордону.

Внаслідок радянської спадщини та недовіри до формально організованих груп країни ЦСЄ мають дуже низький порівняно із західноєвропейськими країнами рейтинг розвитку громадянського суспільства, що вимірюється кількістю організацій та кількістю членів в цих організаціях, а також рейтинг громадянської участі. Мешканці країн ЦСЄ рідко беруть участь у житті таких організацій, як волонтерські групи та клуби, та загалом не довіряють політичним партіям. І все ж громадяни ЦСЄ організуються для досягнення колективних цілей на кшталт підписання петицій до органів влади задля вирішення спірних питань щодо забудови чи пільг певних категорій населення, але часто вони роблять це неформально. Деякі з цих груп громадян цілком нагадують типові західні об’єднання: студентські організації, групи ветеранів, спортивні клуби, екологічні групи, кіноклуби, волонтерські групи, що допомагають бідним або дітям, і релігійні групи.

Ці “неформальні групи громадян” стають важливими для молодих політичних партій, що намагаються дістати підтримку, адже такі групи надають соціальну базу для побудови політичної організаційної структури та розвитку соціальних мереж, якими можна поширювати інформацію. Без цих груп набір і мобілізація прихильників на виборах і під час демонстрацій практично неможливі, а це означає, що в місцях, де бракує громадянських груп, будь-яка політична партія або громадянський рух матимуть проблеми з мобілізацією та стабільною підтримкою. Це стосується насамперед тих молодих партій, які в пошуках підтримки покладаються на низові, а не октройовані згори, політичні стратегії (мейнстримні політичні партії в Україні будуються згори вниз у тому сенсі, що їх організовано навколо певної особи, а не ідеології чи порядку денного). Тому ці партії меншою мірою виглядають як формальні ієрархічні організації (хоча, звісно, це є ключовим елементом політичної організації) та більше нагадують мережі неформальних соціальних зв’язків. Коли партіям не вдається розвинути таку мережу, їхні рейтинги обвалюються.

Тому замість дослідження економічних чинників та партійних змагань соціальні науковці мали би спитати, якими є наслідки постсоціалістичного громадянського суспільства для ліберальної демократії в країнах ЦСЄ та Україні. Це вимагає більше, ніж просто аналізу макропоказників із загальних оглядів, адже вони, як було показано вище, не відображують реальності повсякденного життя. За кількома винятками, дослідження праворадикальних партій було кількісним і порівнювало багато національних держав. Однак цей рівень аналізу недобачає комплексну динаміку використання соціальних зв’язків праворадикальними партіями та створення або поглинання ними прихильних організацій, що мають схожий порядок денний. Особливо ж поза увагою залишається те, як індивіди залучаються та рекрутуються праворадикальними партіями, які часто не можуть запропонувати зрозумілої економічної програми. Соціальні науковці уникають спілкування з праворадикальними активістами, але це помилка. Розуміння того, як індивідуальний вибір вбудований до економічної та політичної макроструктури і як праворадикальні партії “працюють” організаційно, вимагає якісних методів досліджень, що фокусувалися б на взаємодії партій із організаціями громадянського суспільства за посередництва їхніх членів.

IV. Висновки

Дослідження часто пояснюють підтримку праворадикальних партій у Західній та Центрально-Східній Європі економічним спадом. Мій аналіз динаміки показників ВВП на душу населення та рівня безробіття показав, що між економічними змінами на національному рівні та підтримкою праворадикальних партій під час парламентських виборів немає прямого зв’язку. Між 1991 та 2010 рр. країни ЦСЄ мали схожі показники економічного зростання, але дуже різний рівень підтримки праворадикальних партій. Зв’язок між рівнем безробіття, іншим популярним індикатором стану економіки, та підтримкою праворадикальних партій так само не відповідає очікуванням. Серед країн ЦСЄ Україна виділяється як аномальний випадок, де досить погані економічні показники супроводжуються низькою підтримкою праворадикальних партій. Тож принаймні на рівні цілої країни економічні зміни не відповідають електоральним результатам радикальної правиці. Звичайно, ВВП та рівень безробіття не відображають достатньою мірою економічних умов у країні, а тим більше – в регіоні чи місті. Понад те, об’єктивні зміни економічних показників не обов’язково відповідають схильності індивідів засвоювати радикальні ідеї (ліві чи праві). Сукупні показники не можуть пояснити індивідуальну поведінку, оскільки це було б логічною помилкою. Останні дослідження показують, що пояснення на індивідуальному рівні, які водночас враховують агрегатні показники, більш корисні (хоча й не обов’язково ведуть до правильних висновків) для пояснення індивідуальної схильності голосувати за праворадикальну партію. Майбутнє дослідження при порівнянні кількісних показників різних країн має ширше застосовувати цей метод.

У світлі браку доказів економічної гіпотези я б радила дослідникам не боятися контакту з членами праворадикальних партій для розуміння мотивацій, що стоять за індивідуальним вибором та партійними стратегіями. Те, чому і як люди беруть участь у політиці, а також роль, яку соціальні мережі або групи громадян відіграють у цій участі, є важливим питанням, на яке не можна відповісти за допомогою агрегатних даних. Те, що дослідники уникають якісних методів у вивченні правого радикалізму, погано впливає на наше розуміння розвитку праворадикальних партій не лише в Європі, а й в усьому світі.