Приборкання Левіафана

Нещодавно базована в Данії міжнародна громадська організація “Freemuse” (“Вільна муза”), яка моніторить свободу мистецького вираження в різних країнах світу, опублікувала черговий щорічний звіт “Мистецтво під загрозою”. Одна з його ключових, виділених великими літерами новин: “Україна у 2016 році очолила список найгірших країн, де здійснюють цензуру, із 557 зареєстрованими випадками цензурних обмежень”.

Коли б я сам не жив у країні, про яку пишуть недремні данці, і не пам’ятав ще з совєтських часів, як виглядає справжня цензура, то, можливо, й прийняв би новини від поважної правозахисної організації за чисту монету. А надто коли б ще й наслухався перед тим у місцевих мас-медіях розповідей про фашистську хунту, яка в тій далекій євразійській країні влаштувала за американські гроші кривавий путч, повалила законно обраного президента, заборонила російську мову і заходилася знищувати одного за одним усіх незалежних журналістів.

Мій досвід, однак, підказує, що існує, скоріш за все, дві різні України – реальна, де я живу, і віртуальна, де данські експерти з ретельністю провінційних бухгалтерів роблять свої невибагливі статистичні вправи. Кожна цифра в подібних дослідженнях має свій сенс, якщо допомагає щось зрозуміти, – загальну картину, контекст, тенденцію, динаміку змін. Але що може зрозуміти середній читач, який в очі ніколи тої України не бачив, з оприявненої йому авторитетними експертами цифри “557 зареєстрованих випадків цензурних обмежень”? Скоріш за все – що мистецьке життя в тій країні зазнає жахливих репресій, – значно жорсткіших, ніж, скажімо, в Кувейті, який посідає друге місце із 61 зареєстрованим випадком цензурування, в Китаї (20 випадків), Росії (16 випадків), не кажучи вже про такі оази свободи мистецького самовираження, як Іран (9 випадків) і Саудівська Аравія (лише два зареєстрованих випадки цензурування).

Диявол у дрібницях

Український “рекорд”, як пояснюють автори звіту, зумовлений головним чином забороною 544 російських фільмів та телесеріалів “унаслідок теперішнього конфлікту між двома країнами”. Таким чином “на саму лише Україну припадає 66% усіх випадків цензурування у 2016 році – 557 із 840 зареєстрованих”.

Що на практиці означає ця “заборона”, як вона втілюється і чим відрізняється від подібних “заборон” у Росії, Китаї чи Саудівській Аравії, – автори, однак, не пояснюють. Чи порушників “заборони” всього лиш штрафують, чи ув’язнюють, а чи вішають і каменують? Чи драконівська “заборона” стосується лише комерційного показу згаданих фільмів, а чи також їхнього суто приватного перегляду?

Питання далеко не дріб’язкові – принаймні для тих, хто намагається зрозуміти ситуацію в тій або тій країні, а не лише повправлятися в додаванні та обрахунку відсотків. Справжня цензура в авторитарних державах забезпечується не лише публічним переліком небажаних фільмів або книжок (зазвичай такий перелік якщо й існує, то авторитарні режими його не розголошують). Цензура забезпечується зокрема й цілою системою репресивних законів – про “екстремізм”, “образу релігійних почуттів”, “ґеївську”, “антирадянську” чи ще якусь пропаґанду  – і здійснюється не в останню чергу зусиллями всюдисущої таємної поліції, котра значно краще здатна пояснити порушникам суть заборон, ніж українська Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.  З величезної цензурної хмари в Україні за два роки випало лише кілька крапель: жоден порушник не втратив поки що ані ліцензії, ані не отримав навіть належного штрафу.

Прочитавши у звіті “Freemuse” про заборону в Україні 544 фільмів (66% усіх світових заборон!), пересічний споживач такої “статистики” навряд чи довідається, що насправді усі ті фільми будь-хто в Україні може спокійнісінько собі дивитися в інтернеті, на сателітарних каналах або на DVD, привезених із Росії чи замовлених в інтернет-крамниці для особистого вжитку. І немає тут ані мовних бар’єрів, ані цензурних обмежень для інтернету, ані навіть, здебільшого, немає платні за перегляд усього того добра онлайн. Вся ота велика й страшна “заборона” російських фільмів (як і музики та книжок, проіґнорованих чомусь недремними данськими експертами) стосується насправді лише дистриб’юторів, але не споживачів: будь-хто може собі привезти з Росії улюблені твори фашиста-Дуґіна чи нациста-Прілєпіна, і то навіть не одну книжку, а кілька – до десяти примірників – на подарунок друзям. Єдине, чого справді не можна, це привезти їх для гуртового продажу, як товар. В умовах війни Україна наклала певні торгові обмеження на державу-аґресора та її співців. У тому числі й на книжки та фільми, які на різні лади ту державу ґлорифікують, а Україну – принижують. Чи можна торгове ембарґо вважати “цензурою” – запитання радше моральне, ніж політичне. Українська держава не обмежила поки що своїм громадянам доступу до інформації, зокрема й російсько-пропаґандистської, але обмежила можливість комерційно поширювати в Україні цей продукт і отримувати з нього прибуток.

Над поєдинком

І тут ми підходимо до головної проблеми, що її впритул воліють не помічати західні (не лише данські) експерти, – російсько-української неоголошеної війни, яка вже забрала життя понад двох тисяч українських солдатів та понад десяти тисяч мирних жителів, ущерть зруйнувала густо заселений реґіон і спонукала до втечі звідтіль близько двох мільйонів біженців. Можливо, у затишних європейських віллах це й справді зручніш називати всього лиш “конфліктом між двома державами”. Але що ближче до лінії фронту, до щоденних смертей, поранень і руйнувань, то лицемірнішою видається ця евфемістична євросоюзівська термінологія. Називати російську агресію проти України звичайнісіньким собі “конфліктом між двома державами” означає свідомо затирати відмінність між злочинцем і його жертвою, ґвалтівником і об’єктом його, сказати б, “пестощів”. Це не просто безвідповідально. Це ганебно.

Всяка цензура заслуговує осуду, а тим паче – у сфері культури. В мирний час це незаперечна істина, в час війни, однак, уряд не тільки може, а й деколи мусить обмежувати певні громадянські свободи і скасовувати ті чи ті привілеї (до яких, між іншим, належить і імпорт певних товарів). Той факт, що Росія формально не оголошувала Україні війни, не робить її менш грізною, масштабною і виснажливою. За три роки цього, м’яко кажучи, “конфлікту” Росія загарбала Крим і окупувала майже половину Донбасу за допомогою своїх найманців, модерної зброї, а в критичні моменти – і реґулярних військ. Вона розгорнула потужну пропаґандистську кампанію – у власній країні і за кордоном, спрямовану на дискредитацію не лише українського уряду (як “фашистської хунти”), а й української нації загалом – її ідентичності, незалежності, історичної леґітимності. Більшість західних експертів начебто визнає, що російська аґресія є екзистенційним викликом для України, а, проте, назвати війну війною, як правило, не наважується.

Особливо неохоче це роблять західні політики, адже подібне визнання автоматично руйнує їхню комфортну позицію над поєдинком. Воно спонукає до чіткого морального вибору і розвінчує безсоромний цинізм популярних вимог зняти санкції із Росії задля “взаємовигідної співпраці”. Тому-то вони й воліють називати російсько-українську війну “конфліктом”, перекваліфіковують її у війну “громадянську”, вимагають для окупованого реґіону “спеціального статусу” і заштовхують його з кремлівськими маріонетками на чолі у склад України. І все лишень задля того, щоб перетворити міжнародний конфлікт у начебто “внутрішній”, умити руки і повернутися до звичного бізнесу.

Важко собі уявити сьогоднішніх ліберальних експертів, котрі з подібним завзяттям таврували б британський уряд під час Другої світової війни за те, що той (який жах!) забороняє німецькі фільми в британських кінотеатрах через якийсь там “конфлікт між двома країнами”. Або засуджували американський уряд за те, що він не впускає в країну ворожих пропаґандистів (“журналістів, редакторів та керівників мас-медій”, у простодушній термінології Міжнародного комітету захисту прав людини).

Дуня Міятович, представниця ОБСЄ з питань свободи мас-медій, належить до найзавзятіших і, либонь, найупередженіших критиків української влади. Особливе її обурення викликає заборона в’їзду московським пропаґандистам на територію України. Хоч як фахівець з реґіону вона не може не знати, що більшість росіян із журналістськими посвідченнями є журналістами лиш за назвою, що російські мас-медії є насамперед засобами дезінформації, провокування ненависті й розпалювання війни, і що вся їхня діяльність має значно більше спільного з диверсійними спецопераціями, аніж власне із журналістикою.

Галя Койнаш, експертка Харківської правозахисної групи, слушно зауважує, що під час війни чимало механізмів самореґулювання, таких дорогих для ліберального мислення, не спрацьовує. Зокрема, пише вона, “теза про те, що цілеспрямована пропаґанда може бути подолана плюралізмом поглядів, іґнорує реалії контрольованих бойовиками чи росіянами територій, де плюралізм – заборонений. Вона не враховує також незаперечного впливу брехні на більшість людей, котрі слухають так звані “новини” і не рвуться до інтернету чи альтернативних каналів, щоб критично оцінити отриману інформацію. Міятович кладе величезний наголос на бажаний “діалог” між українськими та російськими журналістами, іґноруючи знову ж таки той факт, що російські журналісти, які працюють у контрольованих державою медіях, продукують лише те, що від них вимагають, – або ж ідуть геть”.

Великий дощ із малої хмари

Недавня реакція міжнародних правозахисних організацій на припинення ретрансляції російського телеканалу “Дождь” в українських кабельних мережах оприявнила не лише цілковите нерозуміння де-факто воєнної ситуації, в якій перебуває Україна, а й неспроможність належно представити подію та компетентно її прокоментувати. “Дождь”, як відомо, позбавили в Україні ліцензії за систематичне порушення відразу трьох чітко окреслених правил. По-перше, канал транслював комерційну рекламу, не маючи на те права (оскільки Росія так і не ратифікувала Європейської конвенції про транскордонне телебачення). По-друге, він постійно посилав своїх журналістів до Криму безпосередньо з Росії, без згоди Києва. І по-третє, він представляв у своїх програмах Крим як частину Росії – усупереч принциповій позиції не лише України, а й міжнародної спільноти з цього питання.

Останнє порушення виявилося найсерйознішим і найконтроверсійнішим. Критики рішення українського уряду звернули, зокрема, увагу на те, що російський закон криміналізує будь-яке заперечення приналежності Криму до Росії (через що, між іншим, чимало кримців опинилися вже у в’язниці). А проте імпліцитно цей арґумент означає, що російський закон, хоч який протиправний, – важливий і його слід виконувати, натомість українським можна знехтувати. Насправді ж “Дождь” міг знайти компромісне рішення, уникаючи взагалі у своїх програмах цього питання – як це робить, скажімо, веб-сайт “Медуза” у Латвії. Проте уявлення про необов’язковість українських законів, схоже, в цьому випадку переважило.

Дехто вважає реакцію Києва неадекватною головно через марґінальність “Дождя” (шкірка, мовляв, не варта вичинки). Формально в мережах цей канал у пакеті з іншими могли оглядати до півмільйона передплатників. Ця цифра – суто теоретична, оскільки “Дождь” навіть у межах кабельного ТБ був каналом нішевим. Мережа “Воля”, наприклад, ставила його у своєму рейтинґу на 22 місце. Проблема, однак, зовсім не в оглядальності цього каналу та його гаданій шкідливості (чи нешкідливості). Брак реакції з боку Києва міг створити загрозливий прецедент і спровокувати “ефект доміно” в багатьох інших мас-медіях, далеко за межами Росії. Ніхто з критиків Києва не згадав тим часом, що всі українці можуть і далі собі дивитися “Дождь” в інтернеті, як, зрештою, й десятки інших буцімто “заборонених” російських каналів, не кажучи вже про п’ятірку тих, які залишились у кабельних мережах (зокрема RTVi, який має європейську ліцензію).

Усі дружно висловили “глибоку стурбованість”, так і не пояснивши довірливим читачам суть справи і, як здається, не надто в ту суть заглибившися й самим.

“Україна повинна негайно скасувати заборону трансляції незалежного російського телеканалу “Дождь”, – заявила координаторка програм для Європи й Центральної Азії міжнародного Комітету захисту журналістів Ніна Оґнянова. – Ця незграбна цензура позбавить [sic!] українських російськомовних глядачів альтернативи російським проурядовим медіям”.

“Урядова заборона ретранслювати “Дождь” – це цензура, яка обмежує доступ українців до альтернативних точок зору, – повторив подібну нісенітницю Роберт Герман, віце-президент міжнародних програм американського Дому Свободи. – В час, коли російські сили окупували частину України, життєво важливо, щоб українці мали доступ до незалежного висвітлення подій у Росії й до одного з небагатьох ще наявних незалежних російських засобів масової інформації”.

“Ми глибоко розчаровані, що українська влада наслідує кремлівську практику розправи з неугодними мас-медіями, – заявила Таня Купер, дослідниця України у Комітеті захисту прав людини. – Медії не повинні ставати офірними цапами у політичних торгах”.

Рішення Києва, сповістила у Твіттері Дуня Міятович, “завдасть величезної шкоди плюралізмові медій в #Україні”.

Важко сказати, чого в цих безглуздих заявах більше – невдаваного невігластва чи свідомої показухи, професійної некомпетентності чи бюрократичного вміння імітувати “глибоке занепокоєння”, не заглиблюючись у суть справи.

Прикметно, що жоден із цитованих мовців не утруднив себе поясненням офіційної причини вилучення “Дождя” з кабельних (комерційних) мереж. Натомість усі повторили нісенітну історію про цензуру, хоча насправді в програмах “Дождя” нічогісінько “неугодного” для української влади нема – якщо, звісно, не рахувати представлення Криму російською територією. Але це навряд чи та інформація, яку ніхто, крім “Дождя”, не здатен до українських громадян донести і яку український уряд намагається від своїх громадян будь-що приховати.

Зарубіжний читач тих заяв, скоріш за все, так і не здогадається, що українська публіка, попри війну й купу інших проблем, має загалом непоганий доступ до інформації і що присутність чи відсутність “Дождя” в кабельних мережах жодним сутєєвим чином не впливає на розмаїття доступних джерел – ані для українськомовного глядача, ані для російськомовного. Якби український уряд і справді захотів розправитися з “неугодними” медіями, то мусив би розпочати не з марґінального й загалом безневинного “Дождя”, а, ймовірніше, з якого-небудь 112-го каналу чи, скажімо, з Громадського ТБ, яке у своїх журналістських розслідуваннях систематично викриває корупцію на верхніх поверхах влади.

Найкумедніше, що до хору західних захисників “Дождя” долучилися й кремлівські борці за свободу слова по всіх усюдах (крім, звісно, самої Росії, – адже той самий “Дождь” був викинутий з російських кабельних мереж ще три роки тому). “Я сподіваюся, що київська влада не опуститься до такого цензурування, – заявила Марія Захарова, речниця російського МЗС. – Але якщо ця інформація – правда, ми повідомимо ОБСЄ”. “Деструктивний підхід з українського боку триває”, – вторив їй путінський речник Дмітрій Пєсков, імітуючи так само звичну хуцпу свого господаря.

А тим часом у самій Україні ніхто, навіть найзавзятіші критики Порошенка та його уряду, не потрактували закриття “Дождя” як вияв цензури. Тетяна Попова, колишній заступник міністра інформполітики, яка пішла у відставку, протестуючи проти нездатності чи небажання влади належно розслідувати злочини проти журналістів, визнала, що “Дождь”, на жаль, порушив закон”. Галя Койнаш із Харківської правозахисної групи висловилася ще рішучіше: “неадекватне висвітлення в медіях” ситуації довкола “Дождя” об’єктивно сприяє пропаґандистським зусиллям Кремля, спрямованим на всіляке перебільшення наявних в Україні проблем та її всебічну дискредитацію.

Фіктивний вовк

Міжнародні правозахисні організації, безумовно, роблять багато корисного, та оскільки працюють у них живі люди і далеко не всі з них – достатньо компетентні й неупереджені, то й їхні різноманітні вади неминуче проявляються у діяльності, а ще більше – в заявах цих організацій. На суб’єктивні недоліки накладається ще й бюрократична рутина – потреба реаґувати на всі інформаційні подразники щонайзагальнішими і найбанальнішими фразами, які ліпляться легко до всіх подій і країн, проте здебільшого іґнорують специфіку кожної.

Україна має чимало проблем – і з мас-медіями, і зі свободою слова та вираження. Це, однак, не проблема “Дождя”, і навіть не 557 російських фільмів та іншого пропаґандистського мотлоху, забороненого до продажу (саме до комерційного продажу-показу, а не до читання-переглядання) в Україні. Найбільша проблема – непропорційно велика роль, яку відіграє жменька надзвичайно багатих людей (т. зв. олігархів) у сфері мас-медій. З одного боку, вони змагаються між собою і тим самим забезпечують певний плюралізм – і в мас-медіях, і в політиці. З іншого боку, ці ж таки люди всіляко перешкоджають інституціалізації цього плюралізму в рамках правової держави, розпрозоренню медіа-власності та запровадженню чітких і однаково обов’язкових для всіх правил гри. Поки що всі громадянські права й політичні свободи в Україні існують радше всупереч волі владних (олігархічних) еліт, аніж завдяки їй; вони забезпечуються не так силою правової держави, як радше слабкістю держави неправової. Не уряд, а громадянське суспільство є головним аґентом змін в Україні й ґарантом їхньої необоротності. Тому саме воно потребує особливої підтримки та подальшої інституціалізації.

Друга проблема походить зі згаданої вже слабкості, ба дисфункціональності української держави (яка аж ніяк не виглядає “левіафаном”, за саркастичним висловом Павла Казаріна), з приводу гаданої “заборони” телеканалу “Дождь”. Ця слабкість проявляється зокрема й у нездатності забезпечити за собою монополію на насильство чи, скажімо, належним чином розслідувати ті чи ті злочини й притягнути зловмисників до відповідальності. В одних випадках ця нездатність може бути реальною, як, наприклад, у безуспішному пошуку вбивць Павла Шеремета. В інших випадках вона, скоріш за все, вдавана – як у недолугому збиранні доказів проти ймовірних убивць Олеся Бузини чи, скажімо, в скандальній перекваліфікації терористів-праворадикалів, що підпалили кінотеатр “Жовтень” разом із глядачами (лише дивом ніхто не загинув), у звичайнісіньких “хуліґанів”.

Україна поки що й справді не надто безпечне місце для свободи слова та вираження – хоч мистецького, хоч будь-якого іншого. Тож праці для правозахисних організацій, включно з данською “Freemuse”, тут найближчим часом цілком вистачить. Але ця праця потребує зваженості й компетентності. Кричати “Вовк!”, коли його й близько немає, – безвідповідально. Та ще гірше, коли він є, проте виглядає зовсім не так, як його малюють наполохані власними фантазіями мисливці.