Як я зробився чехословаком

Щороку ми проводили літні канікули на імпровізованій дачі: в чималому, на чотири кімнати, з двома окремими входами, будинку наших діда та баби під Луцьком. Нас було там багато: мій брат і батько, мої кузени, їхні батьки і, звичайно, дідусь та бабуся, котрі стоїчно витримували цю ординську навалу і навіть, здається, щиро їй раділи. Дні були довгі й сонячні, а життя безхмарне. Ми насолоджувалися безтурботністю, ми запасалися нею на все життя, плаваючи в річці, ловлячи рибу, гасаючи за м’ячем, лазячи по деревах, переповідаючи до пізньої ночі моторошні історії біля вогнища з печеною картоплею.

Мені було п’ятнадцять, і я не надто переймався політикою. Ми навіть не мали телевізора на нашій «дачі» й, головне, анітрохи його не потребували. Проте наші батьки й дідусь таки слухали голоси на старосвітській спідолі впереміш із новинами з кухонного брехунця. І ми, хоч які заклопотані були власними, важливішими справами, відчували: щось лихе діється в їхньому незрозумілому й нецікавому для нас світі. Грізні слова «ультиматум», «совєтська загроза», «контрреволюція» заповзали з різних боків у нашу свідомість. І ми відчували: це саме ті слова, які роблять наших батьків напруженими і змушують їх замовкнути чи змінити тему при кожному нашому наближенні. Вони були совєтськими громадянами, а ми – їхніми совєтськими дітьми, і вони явно не хотіли, щоб ми чули їхні політичні розмови. Але ми відчували: щось недобре діється у Чехословаччині й навкруги, щось, ладне кожної миті закінчитися війною, хоч якою немислимою вона виглядала під погідним небом серед райських літніх канікул.

І коли совєтські війська таки вторглися до Чехословаччини, ми побачили наших батьків цілком пригніченими – так, немовби вони самі були чехами і словаками, і їхній уряд виявився скинутим, а країна знов окупована чужинцями. Найдивніше, однак, що позиція наших батьків нас нітрохи не дивувала.

Наші батьки не були дисидентами, але, як і більшість західних українців, вони ніколи не почували особливої симпатії ані до совєтів, ані до Москви, ані до комунізму. Як і більшість західних українців, вони виявляли показну лояльність щодо режиму і, коли треба, брали публічну участь у його ритуалах. Але у приватних розмовах, у повсякденному побуті вони не ощадили в’їдливих слів щодо влади, системи й усього совєтського устрою. Як нормальні батьки вони аж ніяк не хотіли зробити з нас професійних антисовєтчиків, прирікаючи на постійні й небезпечні конфлікти з поліційним ладом. Вони не вели з нами жодних політичних розмов, радше навпаки – всіляко їх уникали. Але з випадкових реплік, жестів, гримас, спонтанних реакцій на офіційну пропаґанду ми не могли не відчути їхньої глибокої зневаги до системи й усього її символічного мотлоху.

Іще в ранньошкільному віці, зацікавившись хокеєм, я зауважив, що ні мій батько, ні стрийко ніколи не вболівають за зоряну й непереможну совєтську збірну. Навпаки, вони завжди вболівали за її супротивників: чи то шведів, чи фінів, чи навіть безнадійних швейцарців. І я, без жодної пропаґанди, розумів головне: це не наша збірна. І разом із батьком, стрийком, з усіма друзями я від душі бажав їй поразки. І коли це нарешті трапилося, коли дивовижна чехословацька збірна розгромила совєтів на чемпіонаті світу 1969 року, ми нетямилися від щастя. Ми плакали, обіймались і цілувалися; ми були тієї миті чехами і словаками, і ми почувалися відомщеними за все: і за танки на вулицях Праги, і за полчища Муравйова на вулицях Києва, і за Батурин, і за Полтаву, і за голод 33-го, і за все, все, все.

***

Я за кілька років швидко виріс і трохи, здається, подорослішав. В останньому класі школи я вже мав доступ до розмаїтого самвидаву й іншої нелеґальщини. Моїм батькам це, зрозуміло, не дуже подобалось, і я, як умів, приховував від них свою «підпільну» діяльність. Літературу мені постачала Ірина Калинець – вона якраз працювала тоді в моїй школі. До вчителювання її не підпускали й близько, проте й на скромній бібліотечній посаді вона примудрялася вести доволі активну просвітницьку, чи, як вона це формулювала, проповідницьку роботу.

Цікаво, що серед текстів, які я від неї отримував, були не лише твори Дзюби, Мороза, Сверстюка, Чорновола, а й чехословацькі публікації періоду «Празької весни». Насамперед це був «Український календар» за 1968 рік та двомісячник «Дукля», що його видавала у Пряшеві та, власне, й досі видає східнословацька українська меншина, а також – декілька гарних книжок із того ж таки видавництва, зокрема – однотомники Антонича й Винниченка з ґрунтовними літературно-критичними передмовами.

«Дукля» того періоду друкувала не лише заборонених в Україні письменників, а й переклади найцікавіших чеських і словацьких авторів, а також переклади основних документів «Празької весни». З них було більш ніж очевидно, що ніякої «контрреволюції» в Чехословаччині не було, а була досить чесна (і досить наївна, як я зрозумів пізніше) спроба збудувати «соціялізм із людським обличчям». Ці документи мали для мене в той час особливу цінність, оскільки дедалі більше моїх товаришів поверталося з армії з прополісканими мізками, переконані на політзаняттях, що інтервенція до Чехословаччини була необхідна, бо німецькі війська начебто ось-ось мали перейти кордон, а зрадницький контрреволюційний уряд у Празі ось-ось намірявся їх запросити.

Моїм наступним антисовєтським кроком, отже, стало вивчення чеської та словацької мов (словацька, ближча, давалася значно легше). Мета була зрозуміла: читати книжки й періодику «Празької весни» в ориґіналі. Ориґінали можна було отримати не лише від знайомих, а й знайти дещо в бібліотеці чи навіть у провінційних книгарнях «Дружба», де вкриті порохом твори Кліми й Голуба лежали поруч із повними зібраннями Хошиміна та Цеденбала.

Совєти чомусь запровадили додаткову цензуру на книжки й періодику з Чехословаччини аж у серпні, вже після того, як їхні танки окупували країну і фактично жодне додаткове цензурування вже не було потрібне. Бюрократична інерція і неповороткість совєтської системи мали свої переваги. Я згадав цей кумедний факт через тринадцять років, коли совєти точно так само запровадили додаткову цензуру на польські книжки і часописи аж після того, як генерал Ярузельський оголосив військовий стан і, відповідно, жорсткий цензурний контроль. Воістину, краще пізно, ніж ніколи.

Одне слово, нехай Господь десь там благословить постфактум совєтських ідеологів та бюрократів за їхню тупість і вайлуватість. Бо інакше я навряд чи прочитав би замолоду Грабала і Вацуліка, Шкворецького й Кундеру. І напевно ж не переклав би концептуаліста Ладіслава Новака і не зробив би з його текстів гарну самвидавну книжечку з ілюстраціями Влодка Кауфмана.

Широко рекламована на початку 1970-х чехословацька «нормалізація» мала своїм специфічним ідеологічним відповідником в Україні чергову нагінку на «український буржуазний націоналізм». Її кульмінацією стали політичні арешти 1972–1973 років, масові чистки культурно-освітніх інституцій і подальше закручування русифікаторських гайок. Особисті контакти між українськими й чеськими та словацькими інтелектуалами, що налагодилися були в 1960-х роках, фактично урвалися. Я практично нічого не знав тоді про ті контакти, хоча й розумів, що ані «Дукля», ані українські книжки зі Східної Словаччини не могли з’явитись у моєму львівському середовищі без сприяння українців із Пряшева, Кошиць чи Братислави.

Лише тепер, коли з’явилися друком листи і спогади українських та чеських дисидентів тієї доби, ми можемо оцінити неформальні контакти між Прагою й Києвом та, зокрема, визначну роль, яку відігравали в них Зіна Ґеник-Березовська та інші чехословацькі громадяни українського походження: і вихідці зі Східної Словаччини, і нащадки української антибільшовицької еміґрації 1920-х років.

***

Чехословаччина була першим закордоном, який я відвідав під час перестройки в 1987–1988 роках – щойно мене почали випускати з совдепії. У Празі, де я намагався розмовляти по-чеськи, мене сприймали за поляка. У Братиславі, де я розмовляв по-словацькому, мене сприймали за юґослава. Ніхто чомусь не подумав, що я українець, або совєт, або, боронь Боже, росіянин. І тих, і тих у совєтській армії, котра визволяла чехів від чехів, було чимало. Я теж міг там бути, якби народився на кілька років раніше. Бог уберіг мене від цієї особистої ганьби, але не від ганьби національної.

Я завів собі трохи друзів у Празі й Братиславі та привіз для них цілу торбу «підривної» літератури, бо це був справді рідкісний і дуже короткий період в історії, коли політичний режим у моїй країні виявився поступовішим і ліберальнішим, ніж у їхній. Ми пили пиво в Празі й біле вино в Братиславі, і я оповідав колеґам неймовірні речі про тексти, які в нас друкують цілком леґально, і теми, що їх обговорюють цілком відкрито, і масові акції, які проводять без владних дозволів і поліційних репресій. Мої друзі хотіли, щоб перестройка дійшла і до них, і я запевняв, що дійде, бо то справді був час великих сподівань і обнадійливої східноевропейської солідарности, ще не зруйнованої цинізмом шираків-шредерів та інших фергойґенів.

І коли перестройка таки через рік дійшла до Праги, вона виявилася такою ж великою, гарною і неймовірною, як і перемога їхньої хокейної збірної 1969 року. То була справді оксамитова революція, м’яка твердість, сила слабких. І, як тоді, я знову відчув себе на коротку, але неймовірно щасливу мить чехом. Словаком. Німцем. Угорцем. Болгарином.

А невдовзі, на початку грудня, мені випало поїхати з колеґою-журналістом до Варшави. Ми домовилися про інтерв’ю з Адамом Міхніком у нього вдома. Господар, однак, затримувався. Його дружина частувала нас чаєм і перепрошувала: «Адась ось-ось прийде». І він справді прийшов, ба, влетів до покою, підстрибуючи, нетямлячись від щастя і горлаючи свіжу новину, якої ми всі чекали: «Wypierdolili Ceauşescu!».

Це була одна з найсвітліших хвилин його життя, здійснення найзаповітнішої мрії: перемога його команди над нездоланним монстром, тріюмф сили слабких над безсиллям сильних. Він був тієї миті румуном, і ми теж.

Я не знаю, скільки румунів, словаків, чехів почувалися українцями у тривожні дні Помаранчевої революції. І скільки з них почуваються сьогодні грузинами. Я лише знаю, що Европа існує там, де існує почуття солідарности. Я бачу її у Варшаві, Вільнюсі, Ризі, Талліні. І мені відчайдушно хочеться вірити, що вона ще десь жевріє у Будапешті, Празі та Братиславі. Але навіть якщо вона вже загинула там, як у Старій Европі, від душевного і всякого іншого ожиріння, я все одно не жалкую, що був свого часу угорцем, румуном і чехословаком.

The Ukrainian version of this article was first published in Krytyka.