Транзит

1.

Понад сорок років тому Жан Распай, відомий французький письменник і мандрівник, опублікував роман Le camp des saints («Табір святих»), який скандалізував публіку апокаліптичною візією європейського, ба світового майбутнього. Тоді, у далекому 1973-му, описані ним гіпотетичні події видавалися надто похмурими й фантастичними. І хоча дехто з колеґ, як, наприклад, уславлений драматург Жан Ануй, похвалив «Табір» як «захопливу книгу невідпорної сили і холодної логіки», усе ж більшість критиків звинуватили автора в антиімміґрантських упередженнях, супрематистській зверхності і навіть погано прихованому расизмі.

Назва роману, яку доречніше було б відтворити українською не як «Табір», а як «Стан святих», зловісно вказує на біблійну «Книгу одкровень» святого Йоана Богослова, тобто «Апокаліпсис», зокрема на такі ось рядки із 20-го розділу: «Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде звільнений з темниці своєї і вийде спокушати народи, які знаходяться на чотирьох кутах землі, Гога і Магога, і збирати їх на битву; число їх як пісок морський. І вийшли на широту землі, й оточили стан святих і місто улюблене. І впав вогонь з неба від Бога і пожер їх».

Сюжет твору розгортається довкола уявленого прибуття мільйонів імміґрантів з Індії й усього так званого «третього світу» на захоплених кораблях до берегів Франції та інших заможних країн, із намаганням дістатися таки до «молочних рік із кисилевими берегами». Під кінець ми довідуємося, що мер Нью-Йорка ділить свою резиденцію із трьома родинами з Гарлема, британська королева одружує свого сина з пакистанкою, а до півсмерті п’яний совєтський генерал намагається сам-один зупинити юрми китайців, що пруть у Сибір. Швейцарія залишається останньою фортецею, що опирається пришестю варварів, проте й вона врешті капітулює під натиском міжнародної громадської думки та різноманітних санкцій.

Распай не стає відверто ні на чиєму боці, його погляд понурий і саркастичний. Він мовби каже: «Так вам, тобто нам, і треба. Ми заслужили собі саме такої долі п’ятьма століттями нашої власної “нелеґальної міґрації” на інші континенти, їхнього загарбання та визиску». «Це всього лиш питання ротації, — каже на сторінках роману вигаданий Великий Муфтій Парижа. — Спершу одні опиняються нагорі, потім інші». Автор, здається, не має чого йому заперечити.

А проте він рішуче відкидає звинувачення у расизмі. Сам той факт, що солдати й матроси в його романі не наважуються вжити зброю проти міґрантів, мовби підтверджує його неаґресивний, покірливо-покаянний погляд. «Я відмовив білому Заходу, принаймні у своєму романі, в останньому шансі на порятунок». У передмові до пізнішого перевидання своєї книжки він докладно окреслив дилему, яка постає перед «першим світом»: «Мільйони знедолених, уся сила яких — лише в їхній слабкості та чисельності, переобтяжені злиднями й виснаженими від голоду чорношкірими дітьми, готові висадитися на нашу землю, аванґард тої маси, що тисне на кожен клаптик перевтомленого й пересиченого Заходу. Я дослівно їх бачу, бачу колосальну проблему, яку вони уособлюють, проблему цілком нерозв’язну за нашими теперішніми моральними стандартами. Впустити їх означає занапастити себе. Відкинути їх означає занапастити їх».

Сьогодні, коли масова втеча людей із охоплених злиднями і війною країн драматично прискорилась, твір Распая отримав нове життя. Крім французьких перевидань, він вийшов десятком європейських мов і став предметом завзятих дискусій в інтелектуальних часописах та салонах. Дилема, сформульована автором і до краю загострена сьогоднішніми подіями, виглядає справді нерозв’язною і тому справді трагічною. Європейські політики гарячково шукають розв’язку для так званої «проблеми біженців», а проте сама постановка питання, самі терміни, вжиті для її опису, наближають їх до мети не більше, ніж опис російсько-української війни евфемістичною і лицемірною формулою «українська криза».

В обох випадках ідеться про кризу ґлобальну. Її прояви можуть бути частковими й досить різними, але без правильного діагнозу самої недуги ми приречені лікувати її найпомітніші симптоми, проте не саму причину. Ніякого справжнього розв’язання для цих проблем не існує без ґлобальної солідарності та скоординованих дій світової спільноти, насамперед — урядів і народів так званого «першого світу».

Якщо йдеться про біженців, то, по-перше, ми всі мусили б досягти принципової згоди щодо обмеження гіперконсумпції (надмірного споживання) і злочинного марнування ґлобальних ресурсів. Тут не досить самої лиш моральної відповідальності, екологічної освіти чи відповідної публічної аґітації. Жорсткі податки слід було б запровадити на всяку розкіш і всіляку надмірність; властиво, будь-яке споживання поза межами підставових потреб належало б проґресивно оподатковувати. Ідеться про засадничу зміну ґлобального мислення й поведінки, цінностей і моралі, усвідомлення, що будь-яка розкіш і надмірність у світі, де є голодні й знедолені, — непристойна.

По-друге, слід було б на ґлобальному рівні ліквідувати всі дискримінаційні тарифи, які лиш підтримують і поглиблюють структурну нерівність між країнами «першого» й «третього» світу і які суперечать задекларованим, проте ніколи не втіленим ліберальним принципам вільного обігу товарів, капіталів та інформації, не кажучи вже про робочу силу. Не може мати майбутнього світ, де середньоарифметична корова в Євросоюзі отримує більше дотацій, ніж здатен за рік заробити середньостатистичний африканець. І де бідні країни отримують за свої банани менше, ніж багаті отримують із цих бананів у вигляді податку.

І по-третє, на ґлобальному рівні мала б зникнути будь-яка поблажливість і толерантність щодо бандитських, диктаторських, корумпованих режимів, які перуть свої брудні гроші через західні банки і безпечно їх там зберігають. Доки так звані «еліти» третього світу тримають своє населення у безправ’ї та злиднях, а при тому безперешкодно насолоджуються всіма благами першого світу, його розвиненою банківською, медичною, освітньою, правовою системою, ніяка допомога тим бідним країнам не буде ефективною і ніякі реформи не будуть справді успішними.

Пропоновані заходи можуть видатись утопійними і, безумовно, неприйнятними для ґлобальних еліт, які мають достатньо особистих і корпоративних причин підтримувати наявний статус-кво. Вони можуть видатися дражливими і для звичайних жителів першого світу, які на різні лади й через різні канали отримують зиск із наявних у світі структурних нерівностей. Але час і їм усвідомити, що неоколоніальний статус-кво похитнувся і відновити його не вдасться. Сьогоднішній наплив біженців — це лиш симптом ґлобальної недуги. Вона проґресує і за якийсь час дистопійний роман Жана Распая може видатись нам реальністю або навіть її пом’якшенням і прикрашенням. Распаєва версія майбутнього, зрештою, не найгірша на тлі дедалі ймовірнішого торжества праворадикальних, расистських, неофашистських режимів по всій Європі, які кров’ю й залізом, диктатурою і терором рятуватимуть нас усіх від нашестя «варварів». Це, здається, якраз той випадок, коли ліки нічим кращі від самої хвороби.

І поки у «стані святих» панує розгубленість, «вогонь з неба» стає для нього дедалі реальнішою перспективою.

2.

Попри відсутність у Распаєвому романі однозначно заявленої симпатії для тої чи другої сторони, сам спосіб представлення в творі «конфлікту цивілізацій” оприявнює європоцентричні упередження автора та його виразно «орієнталізаційний» погляд на чужинців. Жоден із них не має індивідуалізованого характеру, прив’язаності до конкретного місця й часу, якихось власних проектів і мрій — крім тривіального прагнення досягнути молочних рік із киселевими берегами, що плинуть віртуальними просторами телевізійних реклам.

Конкретність доль і, відповідно, оповідей — чи не найбільше враження, яке я виніс недавно з польсько-німецько-української виставки Dispossessions на Венеційському бієнале. Кожне вигнання, імміґрація, втеча, втрата мають індивідуальний характер. Усі мають власне ім’я, історію, колір, кшталт, запах, звук. Їх можна торкнутися і почути, відчинити, наче потріскані двері, і зазирнути всередину, відкрити одна за одною цілі колекції позірно випадкових речей і незрозумілих слів, що виповнюють собою конкретне життя, рятуючи його від анонімності та ентропії.

Я ніколи на власні очі не бачив біженців, хоча багато хто з моїх друзів за совєтських часів могли б зважитись на цю роль, коли б кордони були відкритими. Зважився, власне, лише один. Наприкінці 70-х він одружився з єврейською дівчиною й отримав дозвіл покинути комуністичний рай разом з юрбою інших репатріантів до нововіднайденої сіоністської батьківщини. Я пригадую спеціальний потяг зі Львова до Відня, нечисленних відпроводжальників, що наважилися з’явитися на платформі під недремним оком ґебе; пригадую свого приятеля у велетенській шубі та хутряній шапці, яких він ніколи в житті не носив, навіть узимку, а тим більше у квітні. Він виглядав ґротескно, наче на кінозйомці, але я знав також, що нічого, крім особистих речей, імміґрантам вивозити не дозволялось, отож мусили брати не те, що хотіли, а те, що могли. Спасибі великодушній Совдепії, що взагалі випускала їх на свободу — замість відправити товарним потягом у протилежний бік.

«Ну, по вагонам, товарищи беженцы!» — горлав провідник. Це був нібито жарт — поєднання совєтських «товарищей» з антисовєтськими «беженцами». Але сцена від цього робилася ще ґротескнішою. Ніхто й не думав сміятися. Почувалися як на похороні. Від’їжджали назавше, й усе, на що могли сподіватися, — це принагідні листи, примарні послання з іншого світу, з недосяжного потойбіччя.

Через десять років, однак, залізна завіса впала і я, всупереч усім припущенням і передбаченням, таки здибав свого товариша-біженця — спершу в Києві, куди він приїхав на якийсь медичний конґрес, а потім і в Штатах, куди тепер уже я подався на цілих два роки досліджувати життя антиподів. Товариш виглядав пречудово. По кількох роках митарств, розлучень, миття посуду й перепідтвердження свого лікарського диплому він таки отримав працю за фахом у державній психіатричній клініці, купив помешкання, відкрив приємність катання на лижах і мандрування світом, забарвив свою українську вимову американським акцентом і додав екзотичне -off до свого невизначного українського прізвища Зубко. Він втратив батьків ще в дитинстві, його дальші родичі виїхали до Польщі, тож повертатися в Україну не було ні реальних причин, ані віртуальних.

Він, здається, був трохи здивований, що ніхто з наших спільних друзів не пішов його шляхом — навіть коли залізна завіса впала і кожен отримав змогу втілити свою мрію, була б лиш охота. Я намагався пояснити йому, що саме тому, що завіса впала і совдепія завалилась, потреба імміґрувати втратила актуальність і романтичність, плід втратив привабливість. Хтось справді виїхав — заради грошей, кар’єри, освіти чи просто з цікавості та потягу до пригод. Проте більшість залишилась — на краще чи гірше — у країні, яку міжнародні довідники оптимістично окреслюють як «middle-income country» та «unconsolidated democracy», трактучи, вочевидь, і «middle», і «unconsolidated» безмежно широко.

Більшість людей імміґрує лише тоді, коли життя стає геть нестерпним, а шанси його змінити в старому місці зводяться до нуля. Падіння совдепії не зробило життя українців заможнішим, проте зробило його вільнішим і відкритішим до чого завгодно. Вони можуть тепер говорити, що думають, і думати, що вважають за потрібне. Їх не виганяють з університетів за самвидав, не ув’язнюють за політичні заяви, не карають за невідповідні зв’язки і неправильні книги. Державі нема до них діла — і слава Богу. В кожнім разі, це значно краще, ніж недремна увага до них з боку всіх, а особливо деяких державних органів.

Проте песимісти кажуть — і по-своєму теж мають рацію, — що свободу на хліб не намажеш, незалежністю ситий не будеш. Туга за мудрим вождем, який про всіх думає, і державою, яка всіма опікується, матеріалізувалася на постсовєтських просторах у відновлених султанатах — спершу азійських, потім кавказьких і зрештою європейських. Білоруси знайшли собі батька, росіяни — Крихітку Цахеса. Українці чомусь не схотіли ні батька, ні Цахеса. На Майдані це їм коштувало сотні життів, на російському фронті — кількох тисяч. Понад мільйонові українців довелося виїхати з Донбасу — можливо, назавше. Доти я бачив воєнних біженців лише в кінохроніці. Й аж ніяк не сподівався побачити їх у власній країні.

Мій колеґа Володя Рафеєнко — чудовий поет і делікатна людина — покинув Донецьк улітку 2014. Йому, як і багатьом його друзям, довелося робити непростий вибір між Києвом і Москвою, між країною, у якій народився і виріс і яку небезпідставно вважав своєю, і країною, яка теж була ніби «своєю», але по-іншому: він видавав у ній свої книги, отримував гонорари і нагороди, мав, зрештою, близьких друзів. Його історія досить типова для багатьох освічених, інтеліґентних людей із Донбасу і Криму, політична лояльність яких до однієї країни і культурна прив’язаність до іншої зіткнулися раптом у непримиренній суперечності.

«Я дуже емоційна людина, — зізнається Володя. — Був певен час після мого переїзду до Києва, коли я не міг відповісти на найпростіше запитання — просто починав плакати. Я цілком усвідомлював неадекватність своєї реакції, проте нічого не міг вдіяти. Я почувався як у дитинстві, коли батько вивів мене на подвір’я і сказав: “Іди, бався з дітьми”… Соціалізуйся, кажуть мені сьогодні, але як це робити тепер — у моєму віці?.. Я забрав із собою родину, проте й далі думаю про батьків, яких залишив у Донецьку, про двох немічних бабусь, які просто не здатні рухатись…»

Коли він описує дім, де прожив майже безвиїзно ціле життя, я розумію, що справжня втрата — це втрата чогось значно більшого, аніж просто місце, предмет, звичка, мрія, чи спосіб життя. Це втрата істотної частки себе, своєї тожсамості, закоріненості — enracinement, як окреслила б це Сімона Вейль. Втрата в такому контексті — це болісне знекорінення і ще болісніше намагання закорінитися знову.

Я втратив принаймні два такі місця, які міг би назвати частиною свого «я», своєю власністю й навіть тожсамістю. Одне з них — це будинок дідуся і бабусі в селі коло Луцька, де я щороку проводив фантастично чудові шкільні канікули. Друге — невелика квартира у Львові, у якій я прожив дві декади з батьками і яку після їхнього переїзду в більше помешкання зміг перетворити у такий собі центр культури чи, краще сказати, контркультури — місце тусовок усієї тогочасної несоцреалістичної молоді. Обидва місця по-своєму дорогі для мене — як частина, як специфічний період мого життя, — проте я ніколи не сприймав їхню втрату як знекорінення, як життєву травму. Може, тому, що відчував неминучість цих втрат — мірою того, як минав час і життя відкривало нові свої обшири, не менш цікаві й привабливі. Минання часу — річ неприємна, проте природна, і, може, тому не сприймається так драматично, як «проминання» простору? Та й не був весь той простір по-справжньому «втраченим» — бо ж я міг будь-коли повернутись до нього й побачити, що нема там від чого впадати в розпач: це всього лиш порожня мушля, лялечка без метелика.

Куди важче прийняти втрату, що трапилась проти твоєї волі, безповоротно й протиприродно — як це сталося з двома шматками української території, відгризеними позаторік Росією. Я ніколи не почував якоїсь особливої прив’язаності до Донбасу, хоча бував там, мав друзів і навіть готовий був повертатися — втім радше з обов’язку, ніж з потреби. Втрата Криму болючіша — і то не лише через його фантастично гарні морські й гірські ландшафти. Крим — після «Хайтарми», після Бахчисараю, після знайомства і спілкування з кримцями — сприймається як однозначно земля цього невеличкого народу, за який Україна взяла на себе відповідальність і тої відповідальності не справдила.

Всі мої друзі з Донбасу перебралися в Україну, рятуючись від непроханих визволителів. Але кримцям нема куди утікати, Крим — їхня єдина й остання територія, і покинути його означає погодитись на нову депортацію, капітулювати перед загарбниками, визнати боротьбу попередників за повернення із Сибіру й Середньої Азії марною.

Я відчуваю, що зрадив їх. Ми, українці, зрадили той малий безталанний народ, що покладався на нас, на лояльність до України, на архаїчні і, можливо, наївні уявлення про солідарність, право, світовий лад. Я знаю, що українці мають подібні претензії до так званого «Заходу», до розжирілого й нарцисичного «табору святих» — достоту як Мілан Кундера, що оплакував тридцять років тому зраджену союзниками Центрально-Східну Європу, її втрачену свободу і гідність, її європейськість.

Але я знаю також, що світ співчуває не тим, хто ремствує і оплакує, а тим, хто виходить на площу — Сенатську, Болотну чи Європейську, вдягає помаранчеву стрічку, бере дерев’яний щит, зупиняє собою, щитом, стрічкою снайперські кулі.

3.

Досить пізно, десь аж у двадцять із чимось років, я усвідомив раптом, що ми живемо в чужому будинку, відібраному в законних власників, — користаємо фактично з чужого горя, зискуємо з чужих втрат. Доти я знав лиш про власні втрати, тобто родинні. Більшовики відбирали не тільки власність, свободу, життя. Вони відбирали ще й пам’ять. Вони забороняли жертвам, що вижили, згадувати своїх померлих. Замість оплакувати розстріляних, закатованих, заморених голодом, жертви мусили дякувати катам, прославляти їх у піснях та віршах.

Моя мати, що втратила в 33-му всю родину на Харківщині — батька й сімох братів та сестер, — залишалась до смерті правовірною комуністкою, переконаною, що Сталін нічого про голод не знав, а всі «перегини» були всього лише результатом місцевої самодіяльності. Вона щиро оплакувала смерть тирана і, як пригадую, сварила батька, коли той намагався розповісти нам з братом, як воно все було насправді.

Батько походив з Волині, тож йому пощастило більше: більшовики прийшли туди допіру в 39-му. Вони були в його розповідях досить миролюбними. Стояли, як він пригадує, на подвір’ї, дивились на їхню хату під цинкованою бляхою й вигукували: «Смотри, какой дом! Как больница! Под серебром!».

Батькові пощастило подвійно, бо ж солдати, які отаборилися в домі його батьків, були звичайні красноармєйци, а не орли з енкаведе. Тож втратили мої родичі з їхнім приходом порівняно небагато — кількох курей, кабанця та необачно підпалену самокруткою копицю сіна. Красноармєйци квапилися на захід — проводити спільний військовий парад у Бресті з німецько-фашистськими побратимами. Найсерйозніша моя втрата по батьковій лінії — кілька десятків книжок, що їх дід зховав у просмоленій скрині й закопав десь у полі, та так ніколи пізніше й не віднайшов. Для мене це щонайвлучніша метафора нашої інтелектуальної історії — настільки глибокої й потаємної, що майже невидимої.

Щойно у двадцять із чимось років я довідався, що ми живемо з батьками в будинку, який належав якійсь «польській пані», яку совєти у своєму фірмовому стилі «розкуркулили». Будинок був без вигод, тож не мав особливої вартості для партійної чи ґебешної номенклатури, імпортованої у величезній кількості зі Сходу. Совєти розділили його на три невеликі помешкання, одне з яких дісталося моїй матері — молодій випускниці юридичного факультету, члену партії, перспективному кадру з політично благонадійної Харківщини в ідеологічно непевній Западенщині.

Я не причетний до грабунку чужого майна і ймовірної депортації його власниці. Я нічого не знав про це, а коли б і знав, то однаково б нічого не вдіяв. Але чому мене ніколи не цікавила ця історія, чому я нічого не знав і не хотів про це знати, хоча з уривків батьківських розмов міг про щось здогадатися і щось запідозрити? Я жив у місті, яке масово втратило своїх власників і в якому на кожному кроці видніли сліди цих втрат — напівзруйновані польські пам’ятники й занедбані цвинтарі, вулиці й парки, що їх львів’яни вперто йменували старими назвами, замість нових, совєтських, латинські літери на будинках, що проступали крізь свіжу фарбу, немов палімпсести. Я міг виразно розібрати напис на своєму будинку — Willa Wanda. Чи це було ім’я власниці? Чи просто її забаганка? Хто були люди, які тут жили, і що з ними трапилось?

Ми дуже мало, якщо взагалі що-небудь, можемо зробити для всіх цих людей — вигнаних, депортованих, позбавлених власності та коріння. Хіба що — виявити зацікавленість, співчуття, солідарність, поділитися досвідом, із надією, що десь-колись, у віртуальному просторі він витворить спільну пам’ять. Або й просто — промовчати, як ми це зробили з дружиною нещодавно в Італії, коли співвітчизник, зачувши в автобусі нашу мову, запитав, чи не знаємо ми, де тут можна знайти яку-небудь працю. З його боку це було цілком нормальне запитання — ґастарбайтери зазвичай діляться одне з одним такою й подібною інформацією. Ненормальними, власне кажучи, були ми, українці, що приїхали сюди просто відпочивати. І ми так і не наважилися сказати йому, що ми — всього лиш туристи. Було щось справді соромітне в цій ролі, у цьому статусі — перед людиною, яка розпачливо шукає хоча б якоїсь праці, житла, а можливо, й шматка хліба.

До Табору Святих було ще досить далеко, але ми вже відчували його наближення.