Піднесення магнатів: Економічна криза та зміни власників медіа у Центральній Європі

На початку минулого року на чеській медійній сцені сталася подія, що здивувала багатьох експертів: власник найбільшого у країні конгломерату з виробництва сільськогосподарських і харчових продуктів Андрей Бабіш (чиї статки журнал “Форбс” оцінює в 1,4 мільярдів доларів), оголосив про досить амбітні плани – заснувати регіональний новинний тижневик “5+2 дні”, який розповсюджуватимуть безкоштовно у більш ніж сімдесяти місцевих варіантах. Більше, ніж щедрі масштаби цього видавничого проекту, який зараз дає роботу приблизно 160 працівникам і вже видав у сукупності мільйон примірників, громадськість схвилював той факт, що Бабіш також очолює новоявлений політичний рух “ANO 2011” (“ТАК 2011”), що має намір взяти участь у загальнонаціональних виборах 2014 року. Хоча цей рух тримається на різкій антикорупційній риториці та обіцянках підвищувати політичну культуру, нещодавні дії його лідера на ринку новинних медіа – зокрема план викупити новинний інтернет-портал Aktualne.cz та заснувати власний телеканал – викликали критику: мовляв, серед мотивів бізнес-магната є щось іще, окрім чистого “ділового інтересу”, про який говорить він сам. Зрештою, новий тижневик розміщує рекламу фактично лише компаній, що належать Бабішу.

Від бізнесмена до власника медіа

Андрей Бабіш – не єдиний підприємець у країнах Вишеградської групи, що останнім часом накинув оком на медіа. Насправді, протягом останніх кількох років стало помітно більше медіавласників цього нового типу – які мають різноманітні ділові інтереси, а прибутки отримують переважно з зовнішніх джерел, поза ринком новин.

Лише у Чеській Республіці близько дванадцяти новинних видань прибрали до рук місцеві бізнесмени. Фінансовий щоденник “Господарські новини” та тижневики “Респект” та “Економ” усі належать “вугільному барону” Зденєку Бакалі. Крім того, власник найбільшого у країні медіаагентства Яромір Соукуп контролює медіаімперію з кількох новинних і глянцевих журналів, а також четвертий за популярністю телеканал TV Barrandov, який Соукуп недавно придбав від іншого чеського промислового магната Томаша Хренека. У Словаччині інвестиційний гігант J&T Group, який співзаснували два найбагатші словацькі фінансисти Патрік Ткач та Іван Якабовіч, контролює другу за розмірами комерційну мережу TV JOJ, а з 2009 – через одного із їхніх клієнтів – нібито ще й щоденне видання “Правда”.

У портфоліо Івана Кмотріка, власника найбільшої типографії та компанії з розповсюдження друкованих видань у Словаччині, є і впливовий канал телевізійних новин TA3. В Угорщині до списку медіавласників нового типу слід було б включити власника будівельної компанії “Кьос?ип” Лойоша Шимічко, який у 2011 викупив у шведської компанії “Метро інтернешнл” вуличну щоденну газету “Метрополь”. Також у цьому списку має бути ?абор Силеш, виконавчий директор бізнес-групи “Ікарус”, якому належить щоденна газета “Модьор хірлоп” (“Угорські новини”) та кабельний телеканал Echo TV. За винятком видної фігури Зи?мунта Солож-Жака, другого за багатством серед поляків, чия телерадіоімперія “Цифрови Полсат” усе ще зосереджує навколо себе його численні ділові інтереси, Польща більш-менш мала імунітет до цього виду власності на медіа – принаймні, на національному рівні. Але ситуація змінилася в 2011 році, коли 51% акцій видавництва “Пресспубліка”, яке видає “Жечпосполіту” (одне з головних національних щоденних видань) та інші видання, викупив від британського інвестиційного фонду “Меком” ?же?ож Гайдаровіч – підприємцем із досвідом інвестицій у різноманітні галузі промисловості, серед яких фармацевтика та кіноіндустрія.

Вплив кризи: відтік іноземних інвесторів

Перелічені випадки, коли місцеві еліти викупали провідні новинні видання, – це частина ширших змін на мапі власності на медіа в Центральній та Східній Європі, що їх можна узагальнити як поступовий вихід деяких західних інвесторів із цього регіону. Перші ознаки цього виходу можна було помітити вже у 2006-2007 (особливо коли “Меком” залишив Литву, а “Ферла?с?руппе Гандельсблат” – Чехію, Словаччину та Болгарію), цей процес значно пришвидшився з 2008 року як реакція на світову економічну кризу. Окрім Польщі, якій єдиній з усього ЄС вдалося уникнути рецесії, решта країн Центрально-Східної Європи пережили значний спад (у середньому 8% у 2009 році). Це безпосередньо вплинуло на рекламний сектор, зокрема у друкованих медіа, тиражі яких і так уже тривалий час скорочувалися. Серед країн Вишеградської четвірки найбільше постраждала Словаччина: тут видатки на рекламу в газетах упали на 27% у 2009 році – вдвічі більше, ніж у Чехії. Втім, у країнах Балтії все було ще печальніше: рекламодавці скоротили витрати на рекламу в газетах на 44% в Естонії і на 58% – у Латвії.

Зменшення прибутків мало наслідки не лише для бюджетів медійних організацій, що призвело до скорочення штату та урізання зарплат, а й для структури власності на ці організації. Розуміючи, що їхні прибутки зменшуються і це навряд чи скоро припиниться, кілька видавців вирішили продати деякі – або й усі – свої активи на ринках Центральної та Східної Європи, зокрема: шведський “Бонніер” (колишній власник латвійського щоденного видання “Діена”, що втратило 75% доходів від реклами у 2009); німецький WAZ (що покинув Румунію, Болгарію та Сербію); швейцарський “Рін?ер” (що розпродав свої газети у Румунії); британський “Норткліфф Інтернешнл” (власник словацького щоденного видання “Правда” до 2010 року); і “Меком” (який покинув польський ринок щоденних видань у 2011 зі згаданим продажем “Преспубліки”, хоча досі друкує в Польщі регіональні газети).
У минулому покупцями в усіх цих випадках стали би інші міжнародні компанії, але тепер цю нішу зайняли місцеві бізнесмени, які вирішили ризикнути й інвестувати у збитковий сектор. Це все означає, що хоча міжнародні гравці все ще дуже помітні на медіапросторах Центральної та Східної Європи – зокрема у Чехії, Естонії та Угорщині, де вони контролюють 85% тиражів щоденних газет та більшість телевізійної аудиторії, їхня присутність у регіоні помітно зменшилася протягом останніх чотирьох чи п’яти років. Спалах економічної рецесії, схоже, поклала край тривалому періоду інтернаціоналізації медіа, що безперервно тривав із часів приватизації медіаринків на початку 1990-х. Тож ми можемо спостерігати новий етап розвитку медіасистем у Центрально-Східній Європі, на якому місцеві власники, зокрема локальні бізнес-еліти, відіграють значно більшу роль.

Зміна моделей бізнесу? Від прибутковості до впливовості

Які наслідки цієї нової схеми власності на медіа для журналістики та її здатності виконувати демократичні функції, зокрема в ситуації зміни економічних умов? Хоч між окремими власниками і є відмінності, та сукупність даних із усього регіону свідчить, що місцеві підприємці зазвичай купують новинні медіа часто не для прибутку, а щоб здобути вплив та досягти ділових і/чи політичних цілей. Після численних випадків у Болгарії, Румунії та Латвії, на жаль, така інструменталізація медіа на користь впливових олігархів уже нікого особливо не дивує. Можливо, більш несподіваним виявиться те, що власники медіа у Центральній Європі використовують схожі стратегії просування та захисту політичних і ділових союзників, водночас утискаючи опонентів чи конкурентів. Особливо це стосується випадків за участі осіб, тісно пов’язаних із політичними партіями чи навіть особисто залучених до політичного процесу. Незадовго до загальних виборів у 2010 році у Словаччині було звільнено репортера TV JOJ (яким володіє J&T) за критичний репортаж, що викривав контроверсійні джерела фінансування владної партії “Напрям”. Редактор TV JOJ пізніше визнав, що один із власників J&T дав йому прямий наказ не випускати в ефір цей репортаж. На іншій приватній телестанції у Словаччині, каналі новин TA3, що належить поважній персоні в рекламі Івану Кмотріку, журналістів було проінструктовано, про яких людей та компанії слід говорити в новинах, а кого слід оминати – залежно від особистих і політичних розкладів і від того, чи давали ті рекламу на цьому каналі. Стверджують, що найбагатший у Центральній Європі бізнесмен Петр Келнер із Чехії, власник інвестиційної компанії PPF, кілька разів втручався в редакційну політику бізнес-тижневика “Євро” (перш ніж продав його своєму діловому партнеру Мілану Прохасці у 2011), що зрештою призвело до звільнення головного редактора та ще кількох журналістів, які згодом створили власне щоденне онлайн-видання. Різкі зміни у редакторському спрямуванні – уже відомі наслідки викупів газет у регіоні, як показово свідчить випадок із “Модьор хірлоп”: під впливом власника газети ?абора Силеша, відомого як давнього прихильника і спонсора владної партії “Фідес”, видання перейшло з ліберальних на праві позиції.

Спробу змінити редакційну політику – хоч і в протилежний бік – закидають і новому власнику “Жечпосполітої” ?же?ожу Гайдаровічу. Про це найбільше говорили під час нещодавнього конфлікту Гайдаровіча із редакторами видання через репортаж про присутність TNT на борту президентського літака, що розбився у Смоленську в 2011 році. Після публікації цієї суперечливої історії було звільнено трьох журналістів, серед яких був заступник головного редактора.

Втім, навіть медіа у власності тих бізнесменів, які проявляють більше поваги до редакційної незалежності, не цілком вільні від негативних наслідків такого типу власності: журналісти можуть стати схильними до самоцензури, коли виконуватимуть складне завдання – писати про справи, пов’язані з зовнішніми інтересами власників. Прикладом такої проблеми є чеський тижневик “Респект”, загалом високоповажний журнал розслідувань, у якому було викрито багато корупційних скандалів у великій політиці та бізнесі: за свідченням одного з редакторів, щодо журналу було прийнято рішення триматися осторонь бізнесових справ його власника – мільярдера Зденєка Бакали. Це рішення було спричинене побоюваннями, що читачі не довірятимуть журналу в цій темі, незалежно від результатів розслідувань.

У пошуках автономії в непевні часи

Немає сумнівів, що новинні медіа в Центральній Європі, особливо друковані медіа, зараз переживають складні часи. В умовах боротьби із “подвійною кризою” зменшення тиражів та економічної рецесії, наслідки якої досі переслідують більшу частину регіону, медіа ще менш вільні обирати власника, тому частіше змушені піддаватися економічному або політичному тиску (ці два види тиску в цьому регіоні часто поєднуються, особливо через розповсюдження державної реклами). Коли доводиться боротися за виживання, структурна автономія від сфер великого бізнесу та політики – яку зазвичай підносять як обов’язкову передумову вільної та незалежної журналістики – здається недосяжною розкішшю, і медіа дедалі частіше ризикують бути залученими до місцевих політико-економічних мереж і владних структур, до яких належать їхні власники. Само собою зрозуміло, що в таких умовах їхня здатність виконувати роль “сторожового пса” обмежена. У плюралістичному медіасередовищі це не було би такою проблемою – за умови наявності видань, що постачають громадськості неупереджену інформацію та проводять дослідження незалежно від інтересів власників. Втім, не треба далеко ходити, щоб унаочнити наслідки ситуації, коли значна частина медіаринку зосереджена у руках бізнесменів, що стали політиками. Тінь колишнього прем’єр-міністра Італії досі дуже помітна навіть із Центральної Європи, де йому точно не бракує палких послідовників.