Мистецтво переміщення стін у східному напрямку

Невдовзі після падіння режиму Януковича наприкінці лютого 2014 року мені зателефонувала чеська журналістка з проханням дати короткий коментар. Її перше запитання повністю відтворювало російську версію українських подій: «Це була революція в Києві чи державний переворот?»

«А що було в Празі 1989 року? – відповів я, погано приховуючи роздратування. – Революція чи державний переворот?»

Вона була вражена, чи навіть ображена, моєю зухвалістю. Як можна зіставляти їхню величну, прекрасну, прославлену в книжках і кінофільмах «Оксамитову революцію» в серці цивілізованої Европи із заколотом фашизоїдних банд проти так само бандюкуватого, однак законно обраного президента десь на околицях третього світу?..

«Звісно, це була революція! – гордо вигукнула вона. – Оксамитова Революція!..»

Мені мало стати соромно за моє невігластво.

Можливо, вона ніколи не читала статті Мілана Кундери про «Викрадений Захід», проте й без неї чудово знала, де той Захід, тобто «справжня Европа», закінчується і де справжні демократичні революції можуть відбуватися, а де – не можуть і не повинні. Вона належала до того самого культурного середовища, до тієї ж ментальної матриці, що й її видатний співвітчизник, і виражала той самий подвійний комплекс неповноцінности й зверхности: неповноцінности щодо Заходу, який їх, справжніх европейців, постійно недооцінює і зраджує, та пихатої зверхности до решти, несправжніх і недоевропейських, у товаристві яких абсолютно незаслужено опинилася комуністична Чехословаччина.

Ця розмова змусила мене ще раз перечитати класичний нарис Кундери, але вже не як пристрасний маніфест свободи й «повернення до Европи» (це вже давно збулося), а як спробу осягнення тієї мети коштом неявного вилучення інших в’язнів комуністичного табору з визвольного проєкту як буцімто менш «европейських» і волелюбних, а отже, й менш гідних омріяного визволення. Саме цей ексклюзивістський аспект Кундериного есею вийшов на перший план в минулі десятиліття, оприявнившись і у ставленні Кундериних співвітчизників до «Сходу», і в конкретній «східній» політиці центральноевропейських урядів (чи радше в її відсутності). Безумовно, це не провина Мілана Кундери, який лишень відтворив (проте не поставив під сумнів) традиційні, давно сформовані структури мислення й арґументації. Його текст, за гіркою іронією долі, виявився частиною тих самих дискурсивних традицій, проти яких він буцімто повставав: традицій «філософської географії» та відповідних політичних практик, що їх вона надихала й леґітимізувала.

Східна Европа з погляду «філософської географії»

Ларі Вулф, котрий запозичив цей термін із подорожніх нотаток Джона Ледьярда, зроблених у XVIII столітті, визначав його як географію, підпорядковану конкретним філософським уявленням і настановам, тобто ідеологічним уподобанням. Це був той різновид географії, який спонукав канцлера Метерніха заявити, що Азія починається в кінці Ляндштрасе, тобто на південно-східній околиці Відня. А сьогодні спонукає його співвітчизників вірити, що український кордон розташовано набагато далі від Відня, ніж швайцарський (хоча насправді на сто кілометрів ближче), і що зими у Києві більше схожі на новосибірські, ніж на віденські.

Від часу появи в добу Просвітництва «філософська географія» відігравала важливу, щоб не сказати фатальну, роль в історії «Орієнту» – і близького, і далекого. Особливо зловісною для східноевропейців вона виявилася наприкінці Другої світової війни, великою мірою зумовивши рішення Ялтинської конференції (в лютому 1945 року) й узаконивши передання «менш вартісної» Східної Европи (включно з формально союзницькою Польщею) під контроль сталінської Росії. Прикметно, що в рамках тієї-таки «філософської географії» східноевропейську Грецію було вилучено з переліку «леґітимних» жертв, бо країну «безсмертної слави» (за висловом Черчила) й «колиску европейської цивілізації» аж ніяк не можна було віддати в лапи комуністичних варварів. Реальна (насправді доволі сумнівна) спадкоємність сучасної Греції щодо тієї «колиски» та її нетлінної «слави» тут не мала істотного значення; досить було уявної тяглости в головах західних інтелектуалів. «Філософська географія», як саркастично зауважив Ларі Вулф, «була грою із напрочуд вільними правилами – настільки, що зовсім не обов’язково було мандрувати Східною Европою, аби взяти участь у її інтелектуальному відкритті».1

Едвард Саїд у своїй класичній праці означив орієнталізм як «західний спосіб панувати над Сходом, реструктуризовувати його, здійснювати над ним владу».2 Ларі Вулф окреслює західні «знання» про Східну Европу в подібний спосіб – як «стиль інтелектуального панування», кінцевим продуктом якого є «інтеґрація знання та влади, увічнення відносин панування та підпорядкування. Як і у випадку Орієнту, тут неможливо чітко відокремити інтелектуальне відкриття й опанування від можливости реального завоювання».3

Ці знання використовували не лише Наполєон, і не лише Гітлєр та Мусоліні, доводячи деякі положення «філософської географії» до крайнощів. З іронії долі, їхні супротивники Черчил і Рузвелт зверталися до подібних «знань», щоб виправдати те, що Східну Европу було опортуністично здано їхньому ситуативному комуністичному союзникові.

Попри загальну структурну подібність західних знань про европейський «Схід» і неевропейський «Орієнт», існували й істотні відмінності – і в способах їхнього іншування та стереотипізації, і в практичному застосуванні наявних знань. «Орієнт» уважався абсолютно чужим, споконвічно й неподоланно. У кращому разі, він міг бути привабливим як джерело екзотики, а в гіршому – загрозливим і руйнівним як утілення дикости й ірраціональности. Ним можна було керувати, тримати в страху, загравати з ним, робити поблажки, проте ніколи не дорівняти його до себе. Тим часом европейський «Схід» уважали хоч і за відсталий і напівварварський, проте не цілком чужий. Його все-таки можна було окультурити, просвітити, запровадити нові звичаї та закони, відшліфувати манери, подолати відсталість.

Майже водночас із Ларі Вулфом, який зосередився головною мірою на Центрально-Східній Европі й, певною мірою, на Росії, Марія Тодорова створила подібну проникливу книгу про Балкани, так само спираючись на Саїдову концепцію «орієнталізму» і, загальніше, на фукіянське розуміння «знання» як сили та влади й, відповідно, дискурсу як їхнього символічного вияву та практичного втілення. Особливу увагу дослідниця звернула на термін (і явище) «балканізму» та похідну від нього «балканізацію» – Schimpfwort («лайливе слово»), яким «позначають не лише парцеляцію великих і життєздатних політичних одиниць, а й повернення до племінного, відсталого, примітивного, варварського».

Найприкріше в цьому редукціонізмі, як стверджує Тодорова, – абсолютна деконтекстуалізація терміна і його парадигматичне прив’язування до величезної кількости нестосовних насправді проблем. Балкани описано не просто як европейського «Іншого» (так зазвичай описують усі східноевропейські землі). Балкани представлено як особливо дикі, а їхніх жителів – як примордіяльно лихих і схильних до ірраціонального насильства. «Як і будь-яке узагальнення, воно ґрунтується на редукціонізмі, проте редукціонізм і стереотипізація Балкан сягають такого масштабу й інтенсивности, що цей дискурс заслуговує й потребує спеціяльного аналізу».4

Досвід східноевропейців із західними сусідами справді під багатьма оглядами травматичний. Він обтяжений марними сподіваннями, гіркими образами та погано прихованими психологічними комплексами – неповноцінности, зради, обману, недооцінення. Східноевропейці не могли не відчувати розриву між високими ідеалами, що їх проголошують західні демократії, і практичною політикою, яка значно менше керується ідеалами і суттєво більше – прагматично розрахованими національними інтересами. Це було очевидно ще задовго до ганебної спроби задобрити Сталіна в Ялті здачею Польщі й інших східноевропейських держав чи задобрити Гітлєра в Мюнхені коштом Чехословаччини. Іще на початку 1920-х прем’єр-міністр Великої Британії Дейвід Лойд-Джордж зворушливо зізнавався в готовості торгувати не тільки з більшовиками, а «навіть із канібалами».5 А 1933 року, в розпал Голодомору, що його організували більшовики в Україні, британське міністерство закордонних справ, у повній згоді із засадами «прагматизму», таємно повідомляло: «Власне кажучи, ми маємо певну інформацію про голодні умови на півдні Росії [sic!], подібну до тієї, що з’являється в пресі… Проте ми не хотіли б робити її публічною, бо совєтський уряд прогнівається і наші стосунки з ним погіршаться».6

Це, звісно, не означає, що розрив між високими ідеалами та геополітичною реальністю можна цілковито подолати, а суперечність між нормативними цінностями й практичними інтересами – легко розв’язати. Ганс Морґентау, класик «реалістичної» школи в сучасній політології, стверджував, що «абстрактна етика» незастосовна в цій галузі. Моральність політичних рішень визначається не намірами, а результатами. Фактично це лише парафраз класичної формули Карла фон Клавзевіца про політику як мистецтво можливого.

Такий підхід, безумовно, базується на тверезому розрахунку, і він, можливо, не викликав би значних застережень, якби не відкривав простору позірно логічним обґрунтуванням цілком аморальних рішень і дій як буцімто прагматичних, виважених та єдино можливих. Адже НАТО справді не може бомбити Москву, щоб зупинити геноцид у Чечні, як бомбило Белґрад, рятуючи косоварів. І міжнародна спільнота не може визволити Крим чи Тибет із-під чужоземної окупації так, як визволила Кувейт. Проте, крім суто військових засобів, міжнародна політика має безліч інших інструментів впливу на злісних порушників міжнародних правил, що їх застосовують, однак, напрочуд рідко. І причиною цього є аж ніяк не хвалений «прагматизм» західних лідерів, а, частіше, цинізм і «гнучкість» моральних засад.

Усе це віддавна ставило східноевропейців в амбівалентне становище. З одного боку, вони мали вдосталь підстав уважати себе за зраджених і принижених із боку зарозумілого «Заходу» і плекати у відповідь нутряне антизахідництво, ресентимент, ксенофобію та нативізм, як це, зрештою, бачимо в багатьох інших країнах світу. Але, з другого боку, цю ідеологічну нішу від початку зайняв Совєтський Союз, тож серед східноевропейських інтелектуалів мало кому хотілось ототожнювати себе з комуністичним режимом у його войовничому антизахідництві. У цьому сенсі їм доводилося бути «західниками мимоволі», всупереч власному ресентиментові.

Таке їхнє амбівалентне ставлення до уявно близького і рідного, проте реально далекого та зрадливого Заходу виразно проявилося в середині 1980-х у концепції Центрально-Східної Европи, що її вони винайшли як потужний арґумент на користь власної европейської належности й повернення до европейської «нормальности». То також було нагадування Заходові, що, відгороджений залізною завісою східноевропейський реґіон насправді є чимось більшим, аніж «приміткою до совєтології», за влучним висловом Тимоті Ґартона Еша, і що «Східний Берлін, Прага та Будапешт не те саме, що Київ чи Владивосток», а «Сибір не починається за Чекпойнтом Чарлі». (Чи Сибір починається в Києві і чи українська столиця – те саме, що Владивосток, у ті часи навіть не обговорювалося, – з усіма відповідними, очевидними сьогодні, наслідками.)

Попри семантичну подібність до популярного в XIX столітті терміна Mitteleuropa, термін «Центральна Европа», що його винайшли східноевропейські інтелектуали, не мав жодних пангерманських конотацій. Навпаки, він наголошував унікальність і суверенність малих східноевропейських народів, затиснених майже впродовж усієї історії між двома експансивними імперіями і постійно загрожених ними у самому своєму існуванні. Найвідомішим текстом, який розробляв цю концепцію, став есей Мілана Кундери «Трагедія Центральної Европи» (1984), опублікований спершу французькою як «Un Occident kidnappé, ou la tragédie de l’Europe centrale» і згодом перекладений багатьма мовами, зокрема, найцитованішою англійською у впливовому «The New York Review of Books».

Кундерівський ресентимент

Чималий за обсягом текст Кундери містив фактично два основних послання до західної авдиторії. Одне з них зводилося до ретельного обґрунтування буцімто органічної належности реґіону до «Европи», його багатосотлітньої включености в европейське культурне життя і вагомий внесок у спільну спадщину. Центральноевропейський реґіон, стверджував Кундера, не існував окремо від Заходу і нічим істотно від нього не відрізнявся. Фактично він був частиною Заходу, несправедливо від нього відтятою, «вкраденою» (kidnappé) демонічно-зловісною, сутнісно антиевропейською Росією. Із цього зовсім не випливає, однак, що реґіон став «Сходом». Бо Центральна Европа, як тлумачить Кундера, – це не держава чи сума держав, а культура і доля: «Її кордони уявні, мальовані-перемальовані за кожних нових обставин. Отже, Центральну Европу не можна означити й визначити політичними межами <…> лише подібністю історичних подій, які групували й перегруповували народи в щораз новий спосіб в уявних і повсякчас змінюваних кордонах. Ці кордони окреслюють простір, заселений тими самими спогадами, проблемами і конфліктами, спільними традиціями».

Друге послання Кундери – це протест, оскарження Заходу в парохіяльності й короткозорості, у невіглаському й зарозумілому потрактуванні реґіону як «Сходу», як «іншого», інакшого і відмінного від Заходу, а отже, й цілком виправдано переданого совєтам до їхньої «сфери впливу». Цього не сталося би, стверджував автор, якби Західна Европа сама не перебувала «в процесі втрати власної культурної ідентичности», якби розуміла «свою єдність як єдність культури» замість убачати в Центральній Европі «лише політичний режим» і зводити один із ключових елементів своєї історії та культури до порожнього політичного конструкту «Східна Европа».

Кундерина стаття отримала неабиякий розголос і стала програмовою для всього покоління центрально-східноевропейських інтелектуалів. Вона експліцитно леґітимізувала їхню сокровенну «европейську мрію» і пожадане «повернення до нормальности», а водночас імпліцитно делеґітимізувала примусове включення реґіону в совєтський блок та його політичне підпорядкування засадничо антиевропейському «Центрові». Не забракло й критичних оцінок Кундериного есею з усіх таборів. Одним із перших відгукнувся російський поет-еміґрант Іосіф Бродський. Він цілком слушно звернув увагу на Кундерин «редукціонізм», надмірність «узагальнень», «обмежене чи однобоке» розуміння европейської цивілізації, зловживання ефектними дихотоміями на кшталт Захід–Схід, раціо–емоціо, ми–вони тощо. Бродський писав: «Сумна правда про автора (і багатьох його східноевропейських побратимів) – полягає в тому, що талановитий письменник став мимовільною жертвою геополітичної догми, пов’язаної з його долею, – схематичного уявлення про поділ на Схід і Захід… Його розуміння географії виявилося зумовленим його розумінням історії».

Бродський зробив чимало інших цікавих спостережень, зауваживши, зокрема, що новочасна поліційна держава є витвором французького Просвітництва, що «Капітал» переклали російською із німецької, а совєтська версія комунізму, зненавиджена Кундерою, – це такою ж мірою продукт східного емоційного радикалізму, як і західного раціоналізму. Він слушно нагадав колезі, що Росія не лише експортувала комуністичний тоталітаризм, а й запекло йому опиралася – значно запекліше (ущипливо зауважує Бродський), аніж Чехословаччина – чи то 1948, чи 1968 року; зрештою, чужоземні танки вторгались у Прагу не лише з дикунського Сходу, а й із цивілізованого Заходу; власне, вся остання европейська війна була великою мірою «громадянською війною західної цивілізації».

Попри добрий публіцистичний стиль і влучні зауваження, стаття Бродського не зажила тієї популярности, що стаття Кундери, – почасти через особисті випади ad personam, а почасти через занадто емоційний захист Росії та Достоєвського, який ставив під сумнів авторову неупередженість і щодо інших питань. Утім, головний ґандж есею Бродського, на думку боснійського письменника Адіна Люки, був той самий, що й есею Кундери: жоден з авторів не спромігся заглибитися в «ефектні дихотомії» і здеконструювати їх, а також піднестися над рівнем «поганенької гри в пінґ-понґ» («травмований чех» проти «широкої російської душі») та пошуку алібі винятково для себе, – «так ніби Зло походить зі Сходу чи із Заходу», а не зі слів і справ кожної людини, її вибору та відповідальности.

Проблема не надто нова, бо ж її ще 1969 року порушив Вацлав Гавел, полемічно відповідаючи Кундері на статтю «Чеська доля», опубліковану невдовзі після совєтського вторгнення у Чехословаччину. Гавел рішуче відкинув кундерівський «псевдокритичний ілюзіонізм», утілений, на його погляд, у концепції «чеської долі»: «Я не вірю в цю долю, бо вважаю, що насамперед ми самі є господарями своєї долі; ми не звільнимося від цього ані сповідуючи еґоїзм, ані прикриваючись нашим географічним положенням, ані покликаючись на нашу багатосотлітню приреченість балансувати між суверенністю і поневоленням. Знов-таки, це лише абстракції, що приховують нашу конкретну відповідальність за конкретні дії».

Гавел із його бездоганним моральним чуттям непомильно відчув загрозу релятивізму та фаталізму і колективної безвідповідальности, що можуть постати як наслідок приписування «географічному положенню» дискурсивно перебільшеного значення. Прикметно, що через п’ятнадцять років той самий есенціялізований і спрощений «географічний» арґумент буде використано для виборювання спеціяльного статусу «викраденого Заходу» для декількох окупованих совєтами націй, визнаних «центральноевропейськими» й, відтак, особливими, відмінними від інших східноевропейських країн, що їх поневолили комуністи. Фактично Кундера звернувся до засобів тієї ж «філософської географії», яку заповзявся був поборювати в її совєтській «геополітичній» реінкарнації. В обох її різновидах неважко помітити той самий, іще з XVIII століття, есенціялістський підхід та ексклюзивістський патос.

Це спонукало навіть симпатиків Кундериного есею висловити певні застереження стосовно допущених в автора спрощень та маніпулятивного використання фактів і термінів. Тимоті Ґартон Еш, зокрема, зауважив, що Кундера і його послідовники вживають терміни «Східна Европа» та «східноевропейський» у неґативних або нейтральних контекстах, зате незмінно пишуть «Центральна» або «Центрально-Східна Европа», якщо контекст «однозначно позитивний, схвальний чи сентиментальний». Не без сарказму він нагадав, що не лише Кафка, Барток і Гашек були «центральноевропейцями», а й Адольф Гітлєр; що націоналізм і расизм є такою ж місцевою спадщиною, як і багатокультурність та толерантність; і що «гіпер-бюрократизм та формілістичний леґалізм, доведені до абсурдних (і деколи нелюдських) крайнощів», були характерною особливістю реґіону задовго до приходу совєтського комунізму. Він писав: «Чи ж не було у Центральній Европі специфічних місцевих традицій, які насправді сприяли утвердженню комуністичних режимів, зокрема, в Угорщині та Чехословаччині, – тих самих традицій, що їх місцеві режими показово плекають і донині?»

Десятиліття перед тим Тоні Джадт висловився про гадану ексклюзивність центрально-европейського реґіону ще жорсткіше: «Вважати, ніби ця частина континенту була колись майже-раєм культурного, мовного та етнічного розмаїття і взаємосумісности, продукуючи небувалі культурні й інтелектуальні багатства, стало частиною західних уявлень про реґіон в останні роки. А тим часом <…> справжня Центральна Европа від часу битви при Білій горі [1620] до сьогодні є реґіоном тривкої етнічної та релігійної нетолерантности, позначеним запеклими сварками, кривавими війнами й частими побоїщами різного масштабу – від погромів до геноциду. Західна Европа не завжди була кращою, звісна річ, але їй трохи більше щастило, і це вже дає їй певну перевагу».

Справжня трагедія Східної Европи

Чи не найкращий аналіз причин східноевропейського відставання від Заходу виявляємо в давній (1990), проте й далі актуальній статті Дьєрдя Шопфліна про політичні традиції Східної Европи. Спираючись великою мірою на концепції свого співвітчизника Єне Сюча, він уникає сповзання в есенціялізм, роблячи декілька слушних застережень. Шопфлін, зокрема, наголошує,  що йому йдеться не про примордіяльні спільноти «Схід» і «Захід», а про дві різні, історично сформовані політичні традиції, які всіляко корелюють, проте не збігаються цілковито із жодним конкретним державним утворенням, розташованим між заходом континенту (Англія і Франція) та його «крайнім сходом» (Росія). Таке застереження дає йому змогу нюансувати деякі Сючеві спрощення та уникнути Гантинґтонового редукціонізму, тобто спокуси інтерпретувати всі відмінності (і, відповідно, конфлікти) між окремими націями в категоріях різних «цивілізацій», поєднуючи в одному цивілізаційному кластері кардинально відмінні політичні спільноти на підставі самої їхньої релігійної споріднености.

Шопфлінові «політичні традиції» – це лиш абстракції, чисті веберівські ідеї, якими можна вільно оперувати в уяві, проте в реальному світі вони проявляються й операціоналізуються лише до певної міри. Західна Европа репрезентує в цій моделі один кінець ідеологічного спектру, тимчасом як Росія репрезентує другий. Східна Европа опиняється десь посередині – і в географічному сенсі, і в культурному. Дві політичні традиції, які автор розглядає, фундаментально різняться способом породження, леґітимізації та здійснення політичної влади. Західна традиція виростає з раннього поділу влади між світськими і церковними інститутами, чому істотно сприяв наднаціональний характер Католицької Церкви. Звідси з’являється характерна саме для Заходу ідея обмеження абсолютної влади формальними правилами (починаючи з англійської Magna carta [1215] як далекої попередниці новочасних конституцій) та ідея контрактних узаємин між правителями і підданими – те, що неможливо було уявити ні в Російській, ані в Отоманській, ані в інших «східних» імперіях.

Східна Европа або не мала такої традиції, перебуваючи під владою «орієнтальних» імперій – російської і турецької, або ж мала її в ослабленій формі, перебуваючи під контролем формально «західних», проте відсталіших (порівняно з Англією та Францією) Габсбурґів і Гогенцолернів. Одержавлення церкви в Отоманській та Російській імперіях іще більше ускладнювало зародження будь-якого політичного плюралізму на їхніх територіях. У цьому сенсі Східну Европу можна справді вважати за «перехідну зону між західною традицією поділу влади і східною традицією її концентрації».

Усі східноевропейські нації ввійшли в добу незалежности після Першої світової війни зі спільним пріоритетним завданням – навздогінної модернізації. Усі вони відставали від країн Заходу і мали подібні проблеми, успадковані від імперій, до яких належали. В економіці всі вони мали недорозвинену промисловість і застаріле сільське господарство, слабку буржуазію й патримоніяльне селянство, загальну нехіть до підприємницького ризику та низьку ринкову дисципліну й відповідальність. У політиці скрізь переважала гегемоністська влада з корумпованою й часто кооптованою опозицією, неофеодальною бюрократією (головною мірою з вищих, шляхетських станів) і розгалуженою мережею неформальних зв’язків та впливів. У суспільній сфері були помітні етнонаціональна сеґментація та соціяльна фраґментованість, низька соціяльна мобільність і обмежена міжгрупова комунікація. Цінності Gemeinschaft (традиційної спільноти зі спадковим статусом і статичним способом життя) загалом переважали над цінностями Gesellschaft (громадянської залучености, ініціятиви та солідарности).

Водночас східноевропейські нації істотно відрізнялися за рівнем розвитку одна від одної, що залежало насамперед від їхньої історично-цивілізаційної спадщини, тобто минулої належности чи то до розвиненіших Австрійської та Пруської імперій (і, відповідно, протестантсько-католицького ареалу західного християнства), чи до відсталіших Російської та Отоманської імперій (і, відповідно, ареалу православ’я й ісламу). Центрально-Східна Европа була справді найближча за розвитком до країн Заходу, тож міт про «викрадену Европу» не зовсім безпідставний. Шопфлін не обговорює цього питання в деталях, але дає зрозуміти, що совєтське й узагалі комуністичне домінування не єдина і навіть не головна причина відсталости східноевропейського реґіону. Розвиток Греції, яка не потрапила після війни у сферу совєтського впливу, наочно показує роль значно глибших історично-структурних чинників. Навіть сьогодні, попри майже півстолітнє перебування у складі Евросоюзу й отриману від нього економічну та інституційну підтримку, Греція далі є найвідсталішою країною евроспільноти, дедалі помітніше поступаючись в останні роки найуспішнішим країнам колишнього комуністичного блоку – Чехії та Словенії.

Приклад Греції увиразнює роль «філософської географії» в долі різних, зокрема східноевропейських, народів. Адже чи не єдина причина, через яку Греція на початку 1990-х здавадася дещо розвиненішою від Чехословаччини, полягала в тому, що її свого часу було свавільно визнано «західною» і втягнено в евроатлантичну політико-економічну орбіту, тоді як Чехословаччину (разом з іншими країнами реґіону) було визнано «східною» і віддано в протекторат комуністичному СССР. Геополітичне ярликування, отже, виявилося для східноевропейців вельми значущим за наслідками, тож і сьогодні воно спонукає їх якомога більше дистанціюватися від небезпечної географічної («філософсько-географічної») зони, котра не віщує їм нічого доброго, – лише вилучення, відчуження або й зраду.

Натомість «Центральна Европа» перетворюється на рятівне коло, що дає східноевропейським народам шанс порятунку на борту західноевропейського флаґмана. Проте заслуговують на це коло лише декотрі: чехи, угорці, словаки, що рішуче не хочуть бути «східноевропейцями», а також, напевно, словенці, які всіляко відхрещуються від належности до «Балкан». Решті доводиться або додавати через дефіс іще один прикметник, перетворюючи «Центральну» Европу на «Центрально-Східну», або вигадувати собі якесь альтернативне географічне («філософсько-географічне») означення, зараховуючи себе до «нордичних» чи «середземноморських» країн, аби тільки не потрапити до дискурсивно скомпрометованої та геополітично небезпечної «Східної Европи». Українці, білоруси та молдавани не мають у цій ситуації особливого вибору, крім як погодитися з дискурсивним запаковуванням їх в «Евразію» (нововинайдений евфемізм на позначення Росії та її «леґітимної сфери впливу») або ж прийняти альтернативне означення «нова Східна Европа», з огляду на зникнення «старої».

Іван-Павло Химка, відомий канадський історик, кепкував із цієї «новітньої географії», що має Захід і Центр, але не має Сходу. «Фуко належно оцінив би цю зяючу географічну рану», – писав він із сарказмом, натякаючи на вміння французького філософа деконструювати дискурсивні маніпуляції та «розкривати владні стосунки, які забезпечують організацію й акумуляцію дискурсів, званих “знанням”». Такий аналіз, безсумнівно, показав би, що «поділ на реґіони не є ціннісно чи наративно нейтральним актом»; реґіоналізація має велике «політичне значення»; і всяке йменування чи перейменування виявляє «зміщення та реконфігурацію владних стосунків».

Під цим оглядом можемо стверджувати, що концепт «Центральної Европи» постав як дискурсивна спроба «безсилих» народів, поневолених Совєтським Союзом, здобути «силу», символічно ідентифікуючись із Заходом і схиляючи Захід до дискурсивного відвзаємнення. То була спроба використати «м’яку силу» Европи на противагу «жорсткій силі» Москви. Не дивно, що концепт зажив величезної популярности, будучи сприйнятий як визвольний, «емансипаційний» проєкт, як «метафора протесту».7 Ніхто на той час особливо не задумувався про його просторову локалізацію і потенційну ексклюзивність.

Ситуація драматично змінилася в 1989–1991 роках після розпаду Совєтської імперії, коли концепт «Центральної Европи» перестав бути засобом символічної емансипації в утопійній сфері культури і перетворився на інструмент дискурсивного лобіювання у дарвінівських хащах практичної політики. Мірою загострення боротьби за членство у привілейованих клубах ЕС і НАТО на перший план вийшов інший, ексклюзивістський бік концепту: відтинання від колишньої Східної Европи її східних частин, зарахованих тепер до «колишнього СССР» або «Евразії», та її південних околиць, званих тепер «Південно-Східною Европою» або, частіше, «Балканами».

Як зауважувала Марія Тодорова, «перетворення концепту Центральної Европи з емансипаційної ідеї в інструмент політичної доцільности супроводжувала одночасна трансформація самого концепту Европи з культурницького поняття, ототожнюваного з лібералізмом і демократією, в уособлення міжнародної солідарности заможних супроти злиденних… Замість стати засобом перетворення реґіону він став одним з інструментів проникнення в европейське інституційне середовище».8

Як наслідок, підсумовує український філософ Володимир Єрмоленко, «думка про «вкрадений Захід» стала рятівною для самої Центральної Европи, але згубною для Европи Східної. Замість зруйнувати мур між Сходом і Заходом, вона лише відсувала його далі на схід. Замість боротися з тоталітаризмом як універсальним явищем, вона локалізувала його географічно на теренах СРСР, зробивши наші східноевропейські терени назавжди «проклятими» територіями… Замість бути вірним власній формулі й бачити якнайбільше розмаїття в европейському континенті, Кундера розбив його на дві бінарні частини: гуманістичний Захід і демонічний Схід, який украв частину Заходу».

І все-таки, попри всі неґативні імплікації, концепт Центральної Европи (перетворений на Европу «Центрально-Східну», щоб долучити туди й поляків) відіграв, принаймні спочатку, позитивну роль у мобілізації «центрально-східноевропейських народів» проти совєтського квазиколоніяльного домінування та в установленні певних символічних орієнтирів на шляху подальшого проевропейського розвитку – «повернення до Европи». За влучним Єрмоленковим спостереженням, спрощена центральноевропейська ідея – «Кундерина магічна формула» – таки спрацювала: «Неможливо уявити собі інституційне розширення ЕС після 2000 року без тих ідейних зсувів, які відбулися – завдяки Кундері й іншим митцям та інтелектуалам – у 1980-х. Схема була чарівна, проста й дієва. Вона була дуже потрібна для 1980-х років».

Телеологія розвитку як побічний продукт «філософської географії»

Сьогодні, коли всі «несовєтські» республіки колишнього комуністичного блоку вступили в Евросоюз або ж отримали офіційну перспективу членства, екслюзивістський аспект концепту «Центральна Европа» став як ніколи помітний. Із особливою гостротою і гіркотою його відчувають у «гіршій» частині Східної Европи, програмово й демонстративно залишеній поза межами унійного розширення. Знову, як і 1945 року, «філософська географія» визначила нові лінії поділу в Европі, забезпечивши геополітичних «реалістів» готовим набором квазиісторичних наративів та ідеологічно модифікованих арґументів. Вона не лише звично означила Росію як головного европейського «Іншого» (що, зрештою, не надто суперечить позиціонуванню самої Росії), а й записала де-факто всі постсовєтські держави (за винятком держав Балтії) до сфери російських «упривілейованих інтересів». У повній згоді з «філософською географією» ЕС офіційно стверджує, що визнання певної країни европейською є «предметом політичного рішення». Тож Україна, Білорусь і Молдова опиняються в імлистому «евразійському» просторі й виринають у всіх евросоюзівських документах як «держави-партнери» або «сусідні держави», проте ніколи не «европейські».

«Евразія» постає тут як дискурсивний двійник чи радше антипод «Центральної Европи». Обидва означники виконують подібну аксіологічну функцію, тільки з протилежними знаками. Належність до «Центральної Европи» посилює европейський імідж «кращої» частини Східної Европи і леґітимізує її евроатлантичну інтеґрацію, натомість належність до «Евразії» дискурсивно закріплює неевропейський імідж «гіршої» частини Східної Европи і делеґітимізує будь-які евроінтеґраційні претензії з її боку. Нескладно догледіти в цьому новому різновиді «евразійства», за Едвардом Саїдом, спробу дискурсивного контролю і маніпулювання так званою «Евразією», тобто, без евфемізмів, постсовєтськими республіками. Прикметно, що термін «Евразія» прижився і в Росії, і на Заході, хоча з різних причин. Сьогодні в Росії «евразійський» дискурс слугує домінуванню в постсовєтському просторі та його реінтеґрації, тимчасом як на Заході – передусім марґіналізації постсовєтських держав та їх вилученню з европейських проєктів (ЕС і НАТО) й запаковуванню у сферу російських «упривілейованих інтересів».

Не має значення, чи самим українцям або молдаванам подобається цей новий «ялтинський» поділ. Усі постсовєтські держави в політиці Заходу було від початку чітко відсепаровано від «несовєтських» посткомуністичних держав. І якщо цих других однозначно визнали за «европейські» та суверенні, потенційно прийнятні для ЕС і НАТО, залежно тільки від сповнення стандартних для всіх критеріїв членства, то перших апріорі було приписано до «евразійського» простору, незалежно від їхніх бажань та самоідентифікації. Ніхто ніколи не планував застосовувати до них жодні «копенгаґенські» критерії, бо їхнє членство в ЕС апріорі не стояло на порядку денному. Відповідно, й жодної співмірної допомоги, передбаченої для щасливіших західніших сусідів, вони не могли отримувати. І якщо їхнє сьогоднішнє відставання від центральноевропейських сусідів має глибші соціяльно-історичні причини, то відставання від балканських держав (включно з Грецією) зумовлено головною або й винятковою мірою кардинально відмінною політикою щодо них із боку Заходу.

Експерти рідко коли зіставляють західні «республіки» колишнього СССР із балканськими державами, хоча саме вони на початку посткомуністичної трансформації були надзвичайно подібні за всіма соціяльно-економічними показниками, до того ж і одні, і другі істотно відрізнялися (особливо за характером політичної культури) від розвиненіших держав Центрально-Східної Европи та Балтії. Саме на їхньому тлі постсовєтські держави здаються сьогодні безнадійно відсталими, і саме цей розрив наголошують нині західні експерти, обґрунтовуючи включення одних до паневропейського проєкту й вилучення других. Тим часом цей арґумент має всі ознаки самоздійснюваного пророцтва. Балканські держави в рамках відповідної цивілізаційної телеології було визнано за апріорі «европейські» – достоту як свого часу Грецію, відтак отримали всебічну підтримку й допомогу і врешті підтвердили, що вони справді «европейські»; натомість абсолютно подібні до них під усіма оглядами (і навіть дещо розвиненіші) західні постсовєтські республіки було апріорі визнано за «неевропейські» («евразійські»), залишено без підтримки під деструктивним впливом Росії, тож урешті вони «передбачувано» підтвердили свою «неевропейську» природу.

Проте події минулих десятиліть якщо й не спростовують, то принаймні ставлять під сумнів ексклюзивістський концепт Мілана Кундери одразу в двох аспектах. З одного боку, дві найуспішніші посткомуністичні держави, які, здавалося б, підтверджували цивілізаційну винятковість центральноевропейського реґіону, – Угорщина й Польща – переживають останнім часом помітну кризу ліберально-демократичного устрою, яку дехто вважає навіть за «антиліберальну контрреволюцію». А з другого боку, низка демократичних, антиавторитарних, переважно проевропейських революцій у постсовєтських державах показує, що свобода, гідність і справедливість є універсальними цінностями та що ні Західна, ні «Центральна» Европа не мають на них ексклюзивних прав. Тож, можливо, час згадати проникливе спостереження Нормана Дейвіса, зроблене ще на початку 1990-х: «Східна Европа не стає менш европейською від того, що вона бідна й недостатньо розвинута чи перебуває під рукою тиранів. Завдяки власній знедоленості вона в багатьох аспектах стала навіть більш европейською, бо більше цінує ті вартості, що їх заможніші жителі Заходу сприймають як належне».9

Зруйнування Берлінського муру було лише початком тривалого й виснажливого процесу. У Східній Европі є ще чимало стін, які потребують знесення, – саме знесення, а не супрематистського пересування далі на схід.

В основу статті лягла доповідь Миколи Рябчука «Kundera’s Fallacy, or the Tragedy of “Central Europe” Three Decades Later» на онлайновій конференції «The Other Europe: Changes and Challenges since 1989», що її проводив Єйлський університет 11–12 вересня 2020 року.