Захлинаючись Богом

5 лютого данський полеміст, зятятий критик ісламу Ларс Гедег’аард зазнав озброєного нападу на порозі свого будинку в Копенгаг’ені. Молодик у червоному кітелі листоноші подзвонив у двері і сказав, що приніс пошту. Гедег’аард зійшов униз відчинити – і тут у нього вистрелили, ледь не зачепивши праве вухо. Відтак зчинилася бійка, невдаха-нападник вистрілив іще раз, випустив пістолет, підняв його, націлився втретє, але знову промахнувся. Після цього нападник утік. За деякими даними, він був “смаглявий” і мав довгі чорні кучері, можливо, перуку.

Хоча постаттю міжнародного значення Гедег’аард не є, але за останнє десятиліття він відіграв украй істотну роль у данських дебатах навколо ісламу. 70-річний Гедег’аард, колишній троцькіст, походить із данської лівиці, однак поступово перемістився вправо. Історик за освітою, він писав марксистські книжки про світову історію і досі називає себе марксистом у політичних дослідженнях. Колись Гедег’аард був головним редактором данської щоденної газети лівих “Information”, але шокував багатьох однодумців детальним висвітленням діяльности “Blekingegadegang”, банди озброєних ліваків-грабіжників, які в 1970–80-х роках пограбували в Данії кілька банків і направили гроші Народному фронтові визволення Палестини. Після цього 1990 року його усунули з “Information”, і в наступні роки він займався переважно ісламом та наслідками ліберальних іміг’раційних законів Данії.

2004 року Гедег’аард спільно з депутатами популістської правої Данської народної партії брав участь у заснуванні Товариства свободи преси (Press Freedom Society), заклопотаного передусім ісламськими загрозами свободі преси. 2009 року його критика ісламу сягнула нової крайности, коли він шокував данську громадськість тотальним засудженням мусульман, заявивши, що дівчат-мусульманок часто г’валтують їхні ж батьки та інші родичі. Це твердження приводить до обвинувачення в “мові ворожнечі” та до судової справи: спершу його виправдали, тоді засудили в апеляційному суді, але 2012 року знову виправдали у Верховному суді Данії.

Цей випадок підважив Гедег’аардову репутацію, і чимало впливових прихильників на знак протесту покинули Товариство свободи преси. А Гедег’аард спільно з колишнім депутатом від соціял-демократів, а згодом депутатом Европейського парламенту від Данської народної партії Мог’енсом Самре написав книжку, у якій вони запевняють, що між ісламом та Европою точиться невпинна “1400-річна війна”

Можливого вбивцю не спіймали і, мабуть, ніколи не спіймають. Ніхто не знає, чи він одинак, чи пов’язаний із ширшою мережею. Невдовзі після замаху очевидець повідомив, що бачив, як двоє чоловіків у масках, один із них у червоному кітелі, перелазили через паркан до розташованого поблизу Копенгаг’енського зоопарку. Це породило підозри, що за нападом може критися ширша змова. Данські спецслужби запевняють, що вони не зареєстрували реальної загрози проти Гедег’аарда з жодного боку. Тому слід бути обережними із висновками, як ми це збагнули на прикладі бійні у Норвегії, яку вчинив Андерс Брейвік і яку спершу поставили на карб мусульманським екстремістам. Та коли враховувати досвід останніх років, одним із вірогідних пояснень видається таке: цей випадок є ланкою неперервного зазіхання радикальних мусульман на свободу слова. Давно відомо, що карикатуристи, художники, режисери тощо, причетні до чогось пов’язаного з Мухамедом (серед них Курт Вестерг’а- ард, Ларс Вілкс і Накула Басела Накула), були і залишаються мішенню для ісламістських убивць. І якщо останній напад справді виявиться справою рук ісламських екстремістів, це означатиме ескалацію замахів на свободу слова. Раніше мішенню були творці образів, які здатні легко долати кордони і розпалювати почуття в інших країнах, або міжнародні знаменитості на кшталт Салмана Рушді, а це буде перший схожий напад на людину, для якої основна зброя – писане слово, призначене відносно малому колу данськомовних читачів. Гадаю, варто розглядати як імовірний сценарій те, що напад скоїли ісламські бойовики. А якщо це так, ісламістські напади виходять на новий і тривожний рівень. Він стає очевидним, коли розглядати це не як поодинокий випадок, а як частину загальної схеми – екстремістської війни проти свободи слова.

Данська організація “Free Debate”, яку я допоміг заснувати, розробила та постійно оновлює хронологію свободи слова, яка прояснює цю загальну схему (на жаль, данською мовою, хоча скорочену англомовну версію можна знайти в моїй книжці “Демократичні суперечності мультикультуралізму” 2012). Із хронології постає виразна картина. Починаючи зі справи Рушді, у світі посилюється релігійний тиск на свободу слова, причому темпи зростають на початку нового тисячоліття. Від 1999 року Організація Ісламська конференція, міжнародна організація з розробки спільної політики для 57 мусульманських країн, координувала голосування цих країн на міжнародних форумах, якот ООН, що серед іншого спонукало Раду з прав людини у щорічній резолюції зажадати від країн ООН ухвалити законодавство проти так званої дифамації релігії. Іслам згадувано як одинокий приклад, і резолюція з кожним роком різкішає. РПЛ ООН щороку ухвалює резолюцію голосами ОІК плюс Росії, Китаю та країн, що розвиваються, проти меншости західних країн.

Це формує офіційне підг’рунтя для чимраз більшої кількости випадків, коли художні г’алереї змушені після погроз закривати виставки, університети – скасовувати лекції, видавців залякують, на авторів нападають, на карикатуристів і художників чинять тиск, а то і справді вбивають. І це відбувається й у всьому західному світі, і в мусульманських країнах. І тижня не минає без нового схожого випадку. Крайні праві християни, крайні ортодоксальні євреї, індуїстські націоналістичні групки хутко переймають досвід ісламістів, додаючи своє до концентрованого, почасти навіть координованого екстремально-правого замаху на свободу слова з боку релігійних фундаменталістів, прирівнюючись до них в одностайному запереченні стандартів сучасности і Просвітництва. Чимало західних політиків та інтелектуалів, опиняючися перед цією за- грозою, пропаг’ують політику умиротворення. Часто-густо лунають твердження, що західні малюнки, книги, фільми слід піддавати цензурі або добровільній самоцензурі, щоб не образити мусульман. Коли з’являється контроверсійний культурний продукт – карикатура, фільм, книга або промова, – вважається, що цим образять “усіх мусульман”, начебто це автоматичний і неминучий закон природи, як горіння паперу. Але це геть хибно. І карикатурна криза у Данії 2006 року, і недавня криза 2.0, спричинена недолугим фільмом “Невинність мусульман” Басела Накула, показали, що ж насправді відбувалося під прикриттям поширеної мусульманської образи – махінації ісламістських груп інтересів. Карикатури і фільми були марг’інальними і, великою мірою, знехтуваними продуктами медій, учорашніми новинами, захованими у нетрях інтернету, поки ісламісти не відшукали їх і, в обох випадках, протягом декількох місяців провели нелегку роботу зі створення кризи, застосовуючи їх як привід.

У мусульманських країнах, як і скрізь, діють політичні сили, що конкурують між собою, і деякі з них, зацікавлені сіячі неспокою, скористалися можливістю створення народної паніки. Це не так просто і вимагає тижнів та місяців важкої праці, тиражування, розповсюдження, коментування, інтерпретацій, плекання злости й обурення – використовуючи інтернет, телебачення, радіо, виступи. Наслідком цього всього є збурення гніву в кількох відсотків населення Близького Сходу, почасти навіть оплачене або зорганізоване ісламістськими чи проурядовими силами. Візьмімо для прикладу демонстрації у Каїрі проти “Невинности мусульман” восени 2012 року. Їм удалося залучити лише кілька тисяч демонстрантів (у місті, звиклому до кількасоттисячних натовпів на майдані Тахрир). Це не було полум’я, що спалахнуло від іскри, а крихітна вуглинка, дбайливо виношена протягом кількох тижнів. Попри невеликі акції протесту, вони домоглися видимости, прорвавшись на територію американського посоль-ства й інсценувавши появу на телебаченні “ображених мас” Їм не вдалося б і цього, якби не пасивна споглядальність каїрської поліції, і можливо, що так поводитися їй наказала правляча партія “Брати-мусульмани”. Із цієї причини жодне політичне завдання не може бути важливішим, аніж зміцнення та відродження основних стандартів епохи Просвітництва, яким загрожує це свідомо фабриковане обурення. Західні суспільства мусять твердо стояти на засадах свободи слова, свободи віровизнання, свободи зборів та об’єднань. Не може бути такого поняття, як “напівсвобода” слова, коли ви намагаєтеся знайти релігійний компроміс. Недавнє дослідження, в той самий час, дедалі ясніше підкреслює важливість цих просвітницьких засад для розвитку демократичної сучасности (див. солідний тритомник Джонатана Ізраела “Радикальне Просвітництво”, 2001). На жаль, велика частина лівих на Заході, здається, забули про свої корені з епохи Просвітництва і схильні радше піти на певні поступки, надавши різні групові права різним “культурним” групам – під розпливчастим гаслом “мультикультуралізму”, – а не верхоенства закону з однаковими особистими правами для всіх. Прикрим є факт, що нині обстоювання цінностей Просвітництва – складне завдання, риторично, політично й особисто. Якщо ви намагатиметеся стати на захист цих засад, то наштовхнетеся на фундаменталістів і мультикультуралістів, що немовби заспівають в один голос, намагаючись втоптати вас у бруд і величаючи лайливими прізвиськами на кшталт “расист” та “ісламофоб” Деякінавіть стверджують, що універсальні права для всіх людей – расистська ідея, неоколоніяльний принцип, що його Захід накидає іншим культурам. Мені цей випадок знайомий, бо він трапився зі мною. Мене втягли в цю боротьбу із простої відданости просвітницьким цінностям, які ще десять років тому, здавалося б, формували міцне підг’рунтя нашої культури і були остаточно здобутою перемогою. Я – професор семіотики, яка хоч г’рунтується, певною мірою, на науковому реалізмі (як і цінності Просвітництва), однак вельми далека від суперечок про релігію, свободу слова та громадську сферу. Я заробив певний авторитет як публічний інтелектуал, дописуючи до тижневика “Weekendavisen” (щось на зразок данського “London Review of Books”) та редаг’уючи часопис “KRITIK” у 1993– 2013 роках. Нещодавно сповнилося 20-ліття від того дня, коли я вперше зазнав шоку через відступ лівих від захисту цінностей Просвітництва. То була боснійська війна 1992–1995 років, коли більша частина европейських лівих відмовилася прийти на допомогу боснійським мусульманам, тоді жертвам навальної сербської етнічної чистки. Обурення цією пасивністю перед геноцидом об’єднало мене і данського письменника Єнса-Мартина Ериксена, і на цьому зосереджені дві книжки про ті війни: “Анатомія ненависти” (2003) і “Сценографія війни” (2004). Вони також підготували, хоча тоді ми цього не усвідомлювали, г’рунт для нашої боротьби із сучасними проблемами мультикультуралізму та ісламізму. Довоєнна юг’ославська Боснія мала найсуворіше в Европі законодавство проти свободи слова – за етнічний жарт могли надовго засадити до в’язниці. Там також існувала система етнічної позитивної дискримінації, тобто на державні посади призначали за принципом етнічної почерговости, а не за заслуги. Як ми побачили, така політика зовсім не послабила етнічної напружености, – навпаки. Можливо, трагедія післявоєнної Боснії – невдалої держави, якщо вона коли-небудь була державою, – тісно пов’язана з тим, що етнічні політичні партії, які воювали між собою, вижили. Нині це радше культуралістсько-кліентелістські структури, що ефективно роблять Боснію мультикультуралістським утворенням із трьох державок, перешкоджаючи співпраці й економічному відродженню. Боснійський досвід схиляв мене з підозрою ставитися до етнічних і культурних групових прав, коли у них вбачали шлях до миру, а не війни, і надав перевагу етнічно “нейтральним” класичним ліберальним стандартам, замість реакційних утопій мультикультуралізму. Та попри те, що я збагнув у випадку з Боснією, мене все одно шокувала майже повна безпорадність европейських лівих перед спричиненою карикатурами кризою 2006 року. Ідея, що свобода слова, – либонь, найважливіше особисте право, бо воно є передумовою всіх інших прав (і демократичного громадського обговорення), – могла стати предметом компромісів із такими тоталітарними силами, як ісламісти, заразила лівий центр і частину правих. Зненацька засадничі твердині Просвітництва опинили- ся під загрозою. Я долучився до данських, а поступово і міжнародних дискусій навколо цих питань, намагаючися простежити інтелектуальну історію “культуралізму” поза появою “мультикультуралістів” (у “Демократичних суперечностях мультикультуралізму”) і проаналізувати внутрішні суперечності в мультикультуралістській доктрині – і в академічній традиції, і в реальній політиці. Я ніколи не був членом Гедег’аардового Товариства свободи преси, бо завжди відчував, що це не більше ніж прикриття для правої Данської народної партії. Я також не міг приєднатися до лівого ПЕН-клубу, якого, здається, так загіпнотизувала небезпека “мови ворожнечі”, що він не здатний виконувати свою функцію захисника свободи слова. Ось чому я допоміг заснувати “Free Debate”. Несподівано я спільно з Єнсом-Мартином Ериксеном написав цілу книжку – аналіз антидемократичних небезпек, пов’язаних із мультикультуралізмом. Мушу сказати, що її не всі зустріли радо. Ліві, до яких я зараховував себе, недобре відреаг’ували на критику мультикультуралізму, мене вмить затаврували як расиста і зрадника. Вони поставили під сумнів мої мотиви і припустили, що я вступив до лав ультраправих. У цьому була певна іронія, якщо завважити, що в той час я вів запеклі дебати з данськими клерикальними консерваторами, які засуджували моє твердження, що Лютер і протестантизм не були джерелом сучасних демократичних свобод. Отож спроба зайняти класичну просвітницьку позицію тепер стала війною на два фронти, протиставивши вас мультикультуралістам зліва та монокультуралістам справа, коли і ті, і ті стверджують, що ви насправді належите до протилежного табору. Тому одне з основних завдань у нинішній дискусії – дотримання третьої, універсалістської просвітницької позиції, яка відкидає дедалі авторитарніші тенденції двох перших.

Нині ми з колег’ою Єнсом-Мартином Ериксеном закінчуємо книжку, в якій детально досліджуємо поразницькі заяви тих, кого ми називаємо “порядними лівими” –лівих інтелектуалів, які схиляються до обмеження свободи слова як найкращого способу задобрити фундаменталістів.

На жаль, я не маю жодних ілюзій, що вона стане останнім словом у цьому питанні або що напад на Ларса Гедег’аарда стане останньою спробою фундаменталістів виграти справу насильницькими засобами. І хай там хто вчинив напад, ісламістські екстремісти чи ні, ми вже потерпаємо від того, що критики авторитарного характеру релігії стримують свої слова або прикушують язика зі страху перед роз- правою.

У нас попереду ще дуже тривала боротьба: з ісламізмом, який заполонив Близький Схід, і з автократичним Китаєм, що процвітає економічно, але воює проти свободи преси. Схоже, що справа Гедег’аарда свідчить про новий рівень залякування в цій боротьбі. За тиском фундаменталістів криються хвилі релігійного пробудження, і добре знати, що таке пробудження завмирає не раніше, ніж перше покоління його прихильників починає відходити. Тож моя песимістична думка така: ця боротьба перетриває і мене, і мого читача. Проте просвітницький оптимізм спонукає мене зберігати вірність ідеї, що релігійна реакція врешті-решт програє.