Геть від Европи!

Густа пітьма лягає на далекий Захід, землю святих чудес. Алєксєй Хомяков (1835)

Безперечно, відносини між Европейським Союзом та Росією опинилися в найнижчій точці. Нещодавно Москва пригрозила розірвати всі зв’язки з Европейським блоком, а міністр закордонних справ уважав за доцільне підкреслити рішучість Росії, цитуючи відоме латинське прислів’я “Si vis pacem, para bellum” (“Якщо жадаєш миру, готуйся до війни”). Природно, що всі погляди прикуто до політичних та економічних наслідків глибокого розриву між Москвою та Брюселем. Менш помітними є ідеологічні аспекти міжнародної поведінки Кремля — ті, що стосуються політичного уявлення Росії та відображають глибоко закорінені історичні моделі.

Відтоді як відбулися російський кримський гамбіт і розгром на Сході України, політичні уявлення та символічна географія московської еліти зазнають істотних змін. Їх першопричиною є посилене ментальне віддалення Росії від Европи. Жодні офіційні документи не відображають кардинальних змін у позиції Кремля краще, ніж документи, підготовані в процесі розробки нової концепції культурної політики Росії 2014 року.  ”Росію слід розглядати як унікальну та самобутню цивілізацію, якої не можна зводити ані до Заходу (Европи), ані до Сходу”, — писали автори проєкту. Потім вони прямо додали: “Коротко сформулювати таку позицію можна тезою: Росія не Европа, що підтверджує вся історія країни та її народу”.

Певна річ, протягом минулих трьохчотирьох століть сприйняття Европи в Росії (та Росії в Европі), а також тлумачення природи відносин між ними перебували в стані постійних змін, бо фактично “Европа” та “Росія” — це соціяльні конструкції, які сприймалися по-різному в різні історичні періоди та в різних контекстах. На початку XVIII століття відбувся один із найвизначніших актів російського соціяльного конструювання Европи. За правління Петра І придворні географи й історики відіграли вирішальну роль у перекроюванні европейських кордонів і зробили Уральські гори загальновизнаним східним кордоном Европи, тим самим міцно закріпивши основну частину західних територій Російської імперії в межах Старого Континенту. Така практика ментального перекроювання карти стала символічною основою для політики европеїзації Петра І та Єкатєріни ІІ; зокрема, імператриця Єкатєріна ІІ в славнозвісному “Наказі” 1767 року гордо проголосила, що: “Росія — европейська держава”.

Протягом наступних двох століть, безперечно, відбувалося чимало змін курсу щодо гострого питання “европейськости” Росії, але до часу, коли існування Совєтського Союзу добігало кінця, схоже, що Кремль прийняв формулу Єкатєріни ІІ. Наприкінці 1980-х років однією з улюблених тем Міхаіла Ґорбачова була “спільна европейська домівка”, Боріс Єльцин говорив про потребу “знову приєднатися до европейської цивілізації”, і 2005 року навіть Владімір Путін у зверненні про ”стан нації” стверджував, що Росія є “великою европейською державою”, яка протягом минулих трьох століть розвивалась і трансформувалася “пліч- о-пліч” та “спільно з іншими европейськими націями”. Проте останнім часом влада Кремля стверджує, що Росія становить самодостатню цивілізацію, відмінну від европейської.

Нині провідні політичні аналітики Москви доводять, що Росії слід відділитися від Европи і звільнитися від будь-якого евроцентричного світобачення. “Про ‘занепад’ Европи говорили впродовж століття. Схоже, що нині ситуація досягнула критичної стадії”, — зазначає Сєрґей Караґанов, декан факультету світової політики та економіки Вищої школи економіки в Москві. У статті для нещодавнього номера провідного російського зовнішньополітичного журналу “Россия в глобальной политике” Караґанов стверджує, що: “Европа в рамках Европейського Союзу відкидає чимало фундаментальних европейських цінностей, які [історично] стали частиною російської ідентичности”, тоді як европейські “нові” цінності та ідеології — рішуче просування демократії, права меншин, фемінізм, ЛҐБТ, рухи Black Lives Matter, Me Too — “токсичні”. Відтак, підсумовує Караґанов, ми можемо “почати ставити під сумнів [російську] загальнокультурну і духовну орієнтацію на Европу, наші европейські корені”. У нещодавньому есеї відомий московський театральний режисер Константін Боґомолов висловив подібне ставлення, використовуючи колоритнішу лексику. У своєму провокативному “Маніфесті” Боґомолов характеризує сучасних европейських ідеологів як “аґресивну суміш квір-активістів, фем-фанатиків і еко-психопатів”. Він стверджує, що росіяни через свою гідну жалю традицію наслідувати европейські звички “опинилися в хвості божевільного потяга, що прямує до пекла у стилі Ієроніма Босха, де нас зустрінуть мультикультурні ґендерно-нейтральні дияволи”. Порада Боґомолова однозначна: “Нам слід просто відчепити вагон, перехреститися і почати будувати новий світ”.

Російські експерти стверджуютьщо Европа декілька століть сприймала Москву як “іншу” — чи як “варвара біля воріт”, чи як “вічного учня”, хоча Росія і жила в евроцентричному світі принаймні триста років. Водночас за минулі тридцять років Росія пройшла ті ж етапи захоплення, очікування, розчарування та відвертої конфронтації, які проходила й раніше: від початку XVIII до початку XX століття. Тепер Фьодор Лук’янов і Алєксєй Міллєр у репортажі, опубліко ваному під егідою Російської ради з питань зовнішньої та оборонної політики, стверджують:

Европі доведеться визнати, що структура діялогу з Росією вимагає змін. Не тому, що учень опанував (чи не опанував) навички майстра. Це вже більше несуттєво. Річ у тім, що учня просто немає, бо він більше не прагне стати членом ґільдії та здобути її визнання.

Питання про зв’язок між російським та “европейським” історичними досвідами, безсумнівно, перебуває в центрі однієї з найзапекліших і найтриваліших інтелектуальних дискусій, і його комплексний аналіз значно виходить за межі цього есею. Моя позиція щодо цього вельми суперечливого питання ґрунтується на двох актуальних концепціях. Однією з них є поняття про західно-східний “культурний ґрадієнт”, що його представив і розвинув покійний Мартин Маліа. Ця концепція відкидає існування чіткої лінії розмежування, яка відокремлює “Схід” від “Заходу”, а натомість стосується образу м’якшої ґрадації та єдности під час перетину евразійського континенту. Інша концепція, яку запропонувала Марія Тодорова, пов’язана з ідеєю “відносної синхронізації в межах довготривалого розвитку”. Прагнучи створити концептуальну протидію дискурсові відсталости, Тодорова доводить відносну синхронність Західної та Східної Европи в межах довгострокової перспективи. Аналізуючи різні европейські націоналізми в межах уніфікованої структури модернізації, вона по-новому визначає “Схід” — Східну Европу, Балкани та Росію — як частину спільного европейського простору.

Однак хоч таке бачення і підтверджує фундаментальну европейськість Росії, воно не заперечує факту її периферійної позиції в европейській цивілізації. Здається неминучим відносне підлегле становище Росії супроти Европи просто тому, що Росія історично не зґенерувала власного бачення модернізму, а лише перейняла европейське. Ця ситуація cпричинила болісну дилему, яка тривалий час, протягом минулих двохсот років, мучила російських інтелектуалів — особливий прошарок, відомий під назвою інтеліґенція. По-перше, як зауважив американський історик Алан Полард,

Елементи, що створили свідомість [російських інтелектуалів], як правило, були продуктами Заходу, тож саме ті якості, які наділяли інтеліґенцію розумінням, а отже, самою її сутністю, також віддалили її від національного життя, представлення якого було їхньою найважливішою функцією.

По-друге, що стосується російських зовнішніх відносин, усвідомлення похідного характеру сучасної російської інтелектуальної традиції та культурної за-лежности країни від Европи зіткнулося з панівною ідеєю російської величі. Росія в уявленні російської правлячої еліти впродовж більшої частини історії ста новила альтернативний центр сили, який фактично прагнув утілити глобальний універсальний “проєкт”: чи православну імперію Романових, чи комуністичну імперію совєтів. Схоже, що концепція Росії як учня, котрому доведеться ходити до школи з Европою, принижувала її і змушувала Росію виглядати молодшим партнером в Европейському концерті великих держав. Утім, як іронічно зауважив Івер Нойман, “Великі держави не ходять до школи. Навпаки, вони встановлюють правила та вчать інших”.

Упродовж ХIX–XX століть саме інтелектуальна боротьба з подвійною дилемою пожвавлювала дискурси інтеліґенції про націю та російську міжнародну ідентичність: від славнозвісної дискусії західників і слов’янофілів до панславістського бачення Росії як окремого “культурно-історичного типу” та до уявлення про Росію як про “Середній світ” і, нарешті, до класичного евразійського переосмислення Росії як “Евразії” — самодостатнього світу. В основі всіх цих практик символічної географії був намір декількох поколінь російських націоналістично налаштованих мислителів кинути виклик поширеному евроцентричному світоглядові й утвердити статус Росії як автономної цивілізації, повністю суверенної та рівної з будь-якою іншою великою европейською державою (ба навіть вищої).

Саме із цього багатого джерела метафор, значень, образів і тропів, що їх за минулі двісті років створили російські консерватори та мислителі-націоналісти, черпають близькі до Кремля ідеологи. Однак здається, що сучасні російські критики Европи повністю іґнорують (чи просто не звертають уваги) те, що, надаючи численні докази неминучого падіння За-ходу, їхні російські попередники ХІХ століття спиралися передовсім на бурхливі внутрішньоевропейські дискусії. Відтак їхні інтелектуальні конструкції значною мірою були результатом европейського мислення. У книжці “Ікона і сокира” Джеймс Білінґтон звернув увагу на “важливий феномен”, який відіграв визначальну роль у російській інтелектуальній історії: “західного пророка, який очікує від Росії реалізації ідей, що не здобулися на належну увагу на Заході”. Протягом ХІХ століття такі европейські містики, романтики-мислителі, утопісти, реакціонери і консервативні християни, як Франсуа Рене де Шатобріян у Франції, Жозеф Марі де Местр у Сардинському королівстві, Карл Вільгельм Фридрих Шлєґель і Франц Ксавер фон Баадер у Німеччині та Хуан Доносо Кортес в Іспанії (а також багато інших інтелектуалів), були цими “західними пророками”, які вели активний інтелектуальний діялог зі своїми російськими духовними побратимами і водночас годували їх апокаліптичними образами занепаду Европи.

Іще в 1850-х роках цю особливу динаміку російсько-европейського діялогу помітили й прокоментували.

Звідки ми взяли… цю ідею, чи краще не ідею, а мелодраматичну фразу, що Захід — це немічний старий чоловік, який уже отримав від життя все, що міг отримати, час якого добігає кінця і таке інше? —

запитав російський літературознавець Ніколай Чернишевський і одразу відповів на власне запитання: “Із цих нудних і безглуздих західних книжок та статтей, ось звідки”. Вражає, що цей перевірений часом інтелектуальний обмін між европейським “Заходом” і “Сходом”, схоже, триває досі. Сучасні російські “консерватори” мають звичку розбалакувати про “тиранію щодо меншин” у Европі, “західну ідеократію” або останнім часом про “новий етичний райх” ЕС. Однак їхні міркування часто є лише жалюгідним наслідуванням праць таких палеоконсервативних філософів та нових правих інтелектуалів, як Пол Ґотфрид, Алєн де Бенуа чи Ґійом Фай.

Однак є різкий контраст між емоційними імпульсами, якими керувалися російські інтелектуали ХІХ століття у своїх критичних працях, та імпульсами, що стояли за філіпіками їхніх епігонів ХХІ століття. Більшість перших справді любили Европу — ту славну “землю святих чудес” — і страждали, спостерігаючи за її гаданим “падінням”. Здається, що других значною мірою мотивували їхні розчарування та ворожість до “Заходу” — почуття, що їх породила нездорова комбінація зарозумілости й комплексу неповноцінности.

Такі мислителі як, скажімо, Алєксєй Хомяков, інтелектуальний лідер слов’янофілів, а згодом Фьодор Достоєвський, були глибоко засмучені тим, що вони бачили за межами західного кордону Росії. Вони з гіркотою казали, що після революційних потрясінь кінця ХVIII — XIX століття справи в Европі зійшли на пси, а доля Росії полягає в зціленні европейських ран силою духу. “Ми, росіяни, маємо дві батьківщини: нашу власну — Росію та Европу, навіть якщо ми називаємо себе слов’янофілами”, — зауважив Достоєвський у “Щоденнику письменника” 1876 року. “Европа — але це страшна і свята річ, Европа!” — писав він у щоденнику рік по тому.

Ох, панове, чи ви знаєте, яка дорога нам Европа… Европа, ця “земля святих чудес”! Чи ви знаєте, які дорогі нам ці “чудеса” і як ми любимо та шануємо, більш ніж братерською любов’ю та пошаною, ті великі племена, що заселяють Европу, разом із усім величним та прекрасним, чого вони досягли? Чи знаєте, скільки ми виплакали сліз та зазнали сердечних мук за долю цієї дорогої та рідної країни і як нас лякають штормові хмари, що хоч коли збираються в неї на горизонті?

Така емоційна прихильність та емпатія повністю відсутні в працях публічних інтелектуалів, які прихильно ставляться до політики Кремля. Для Дмітрія Трєніна, директора Московського центру Карнеґі, Европа, очевидно, перестала бути “святою чи” рідною ”або навіть дружньою територією. Він без сентиментів говорить, що для сучасної Росії це тепер “просто ще один сусід, частина Великої Евразії, що простягається від Ірландії до Японії”. Стратегічну мету тісної співпраці та політичного альянсу з Европою — ідею, яка збурювала уяву російських ліберальних інтелектуалів та політиків у 1990-х роках, — нині вважають за непрактичну й навіть небезпечну. Подальший проґрес Росії більше не пов’язують із її зв’язками з Европою. Бабільше, Тімофєй Бордачов, відомий московський політичний оглядач, стверджує, що “неможливо рухатися вперед, не відмовившись від значної частини власної спадщини, зокрема навіть її основної частини: европейського характеру російської державности”. Европу як джерело інновацій проголосили непридатною і відкинули як таку, що вичерпала свій потенціял. “Ми вже отримали від Европи все, що нам було потрібно”, — байдуже і по-діловому зауважують Караґанов та інші політичні аналітики-однодумці. І стверджують:

Решту ми або вже маємо, або воно просто недосяжне, бо ми не можемо дати раду цьому: історично Росія — авторитарна держава… Настав час перестати соромитися, що історично ми віддані авторитарній системі влади, а не ліберальній демократії.

Саме це й становить суть проблеми. Непохитних урядовців Кремля не турбує “Гейропа” — вигаданий монстр, створений для внутрішнього використання. Насправді вони серйозно стурбовані основними політичними ідеалами та цінностями ЕС — людською гідністю і свободою, верховенством права, демократією і толерантністю. Саме цим аспектам европейської спадщини не можуть дати раду лідери Кремля, які стоять на чолі все репресивнішого авторитарного режиму. Та справа в тому, що ці “европейські цінності” універсальні й не обмежуються конкретною історичною чи культурною традицією. Це розуміють молодші покоління, які виходять на вулиці по всій широкій Росії з протестами й кидають виклик правлячій еліті країни. Схоже, що очільники Кремля також це розуміють. Проте вони завжди готові вдатися до умисного створення неясности і тепер зацікавлені у висвітленні всієї европейської спадщини як “токсичної”. З їхньої перспективи, найкращий шлях для Росії насправді полягає у відкріпленні її “вагона” від европейського “божевільного потяга”. Це, звісно, ніщо інше, як реакційна утопія.