Геополітика пам'яті

Починаючи від 1989 року, так само як і після 1945-го, перед Европою знову постає питання її суперечливого минулого. Тим часом у посткомуністичних країнах історію переписують, а національну пам’ять інституціялізують. Національну політику пам’яті можна зрозуміти тільки в контексті нещодавніх геополітичних змін – кінця Холодної війни та розширення Евросоюзу. В дискусіях про можливість спільної европейської пам’яті йдеться більше про бажану европейську солідарність, ніж про нові лінії розколу чи змагання за владу в новій Европі. Так само як і енергетична політика, політика пам’яті має справу з питаннями політичної й економічної гегемонії на европейському континенті – іншими словами, вона є завжди геополітикою пам’яті.

Пам’ять про комунізм знову “теплішає”

У 2002 році Чарлз Маєр надрукував статтю, на яку дуже часто покликатимуться у подальших дискусіях навколо історичної пам’яті в Европі1. У ній він розмежовує “гарячу” пам’ять про нацистські злочини і відносно нетривку “холодну” пам’ять про злочини комунізму, що невблаганно з часом втрачає свою гостроту. Справді ж, тоді як Голокост залишається символом абсолютного зла в історії людства – жахіття ?УЛА?у і сталінського терору, незважаючи на їх публічне засудження в усій Европі після розвалу радянської імперії, не отримали рівноцінного визнання на інституційному рівні (наприклад, у вигляді музеїв, освітніх програм, відшкодування збитків жертвам).

Однак за останні роки з’явилися нові тенденції, які змушують переглянути Маєрові твердження, принаймні, їх другу частину, що стосується комунізму. П’ятнадцятирічні демократичні реформи в посткомуністичних країнах Европи і врешті-решт їх вступ до ЕС нібито мали би зробити порахунки з минулим неактуальними – проте бачимо, що у Східній Европі пам’ять про комунізм знову стає “гарячою” темою. Чого лишень варта кампанія Качинських із “декомунізації” Польщі, де Інститут національної пам’яті було перетворено на інструмент внутрішньої політики; або візьмімо дискусії та політичні баталії навколо комуністичного минулого в Угорщині (де в 2006 році демонстранти від правих сил іще раз відтворювали події революції 1956 року); або ж пригадаймо конфлікт довкола пам’ятника радянському солдатові в Талліні 2007 року, який вийшов за межі естонсько-російських відносин і привернув увагу всієї европейської спільноти.

Дискусія про комуністичне минуле охопила всю Европу після промови відомої латвійської діячки Сандри Калніете, яку вона 2004 року виголосила на відкритті Ляйпцизького книжкового ярмарку. “Обидва тоталітарні режими, нацистський і комуністичний, – заявила вона, – були однаково злочинні”. 2005 року, коли святкували шістдесяту річницю перемоги над фашизмом, дискусія розгорілася ще дужче. Цей ювілей виявив суттєві розбіжності у ставленні до свого недавнього минулого у Східній і Західній Европі. Стало більше ніж очевидним, що комфортний повоєнний консенсус у західноевропейських суспільствах порушено, бо для декого з нових членів ЕС “Ялта” була аж ніяк не символом перемоги союзників над нацистами, а символом поділу Европи, який на чотири десятиліття віддав пів континенту на поталу репресіям.

Дебати з розширеного ЕС докотились і до пострадянського пограниччя Европи. “Кольорові революції” в Грузії та в Україні позначили найбільш виразний перехід до антикомуністичної політики пам’яті в цих країнах з часу незалежности. У травні 2006 року, взявши за приклад Таллін і Ри?у, грузинський президент Михаїл Саакашвілі відкрив у Тбілісі “Музей радянської окупації”, а невдовзі інституцію із такою самою назвою та функціями було засновано в Києві. В листопаді 2006 року український парламент ухвалив закон, яким визнав голодомор геноцидом українського народу, а два роки по тому відзначання сімдесят п’ятих роковин цієї трагедії стало наймасштабнішою від часу набуття незалежности акцією. В травні 2006 року в Україні за польським зразком було засновано Інститут національної пам’яті. Кульмінаційною точкою політики реабілітації та героїзації УПА було офіційне святкування сторіччя від дня народження керівника збройного національно-визвольного руху Романа Шухевича, якому президент Ющенко посмертно присвоїв звання Героя України.

Найочевиднішим поясненням усіх цих нових тенденцій у східноевропейських політиках пам’яті єзміна поколінь. Молоді політики й інтелектуали, які завдяки своєму вікові не несуть тягаря минулого і не мають плям у своїх біографіях, використовують свій “дар пізнього народження ” (Гельмут Коль) проти старшого покоління, що посідає політичний Олімп. Отож підтримку у східноевропейських спільнотах нової політики пам’яті можна пояснити віддалянням комуністичної ери й демографічним чинником – але це не єдина причина.

Хоч як парадоксально, але важли- вою спонукою сучасного повернення до пам’яті в “старій” Східній Европіє успішне набуття членства в ЕС. До 2004 року національною метою був вступ до ЕС. Вона вимагала мінімум солідарности і дисциплінувала національні еліти. Досягнення кінцевої мети посткомуністичного переходу, а саме “повернення в Европу”, скасувало тимчасовий пакт між правими та лівими, й утворився політичний вакуум, у якому старі протистояння поновилися.

У більшості східно-центральноевропейських країн після 1989 року до влади повернулися реформовані компартії, які хоч-не-хоч, а мусили проводити ринкові реформи. Попри наростання розбіжностей у поглядах і почуття невдоволення серед людей, їм удалося згуртувати свої нації в час складного перехідного періоду. Словами польського політолога і публіциста Алєксандра Смоляра, в Польщі “”зрада” лівих соціялізму на користь демократії дала можливість заблокувати альянс антидемократів і спричинилася до соціяльної інте?рації схильного до ностальгії, зверненого у минуле прошарку своїх прихильників”. Ліві завдячували своїм успіхом частково своєму бюрократичному досвідові і старим номенклатурним зв’язкам, що робило їх уразливими до звинувачень у корупції з боку їхніх політичних суперників. Згідно з риторикою консерваторів і націоналістів (не тільки польських), корупція посткомуністичних лівих походить із минулого, а точніше, має ідеологічні та структурні зв’язки з колишнім комуністичним режимом. Отож незавершеність процесу декомунізації та потребу “розрахуватися з минулим” обернули на політичний інструмент. Цим можна пояснити, чому сьогодні у багатьох посткомуністичних країнах дискурс “пам’яті про комунізм” є для правих політичних сил чільним.
Криміналізація всього періоду державного соціялізму, його беззаперечне прирівнювання до нацизму ставить поза рамки закону не тільки комуністичні, але й соціялістичні традиції Східної Европи, і розколює в такий спосіб східноевропейські суспільства. Зрештою, на відміну від нацизму, комунізм був частиною великого наративу лівих сил про модернізацію та про?рес, і його спадщину не можна трактувати так само.

У новій Східній Европі Україна та Грузія, дві пострадянські країни, які пережили кольорові революції, мають інші причини на щораз більшу зацікавленість до питань історичної пам’яті. Нове реформаторське керівництво поставило за мету завершити процеси демократизації та европеїзації своїх націй. Два президенти зініціювали “Спільноту демократичного вибору”, щоби зреалізувати давній проєкт Балто- чорноморсько-каспійського ре?іону як “частини Европи”. Не випадково Саакашвілі від самого початку запропонував провести ре?іональний саміт у Ялті для того, щоби “сповістити про смерть Ялтинської системи поділу Европи й потребу утвердити свободу на теренах, які колись належали до сфери впливу Москви”. “Великий стрибок уперед”, який мав на меті залишити позаду аморфний евразійський геополітичний простір і опинитися в европейському (чи Евроатлантичному), вимагав нової політики пам’яті на противагу старій – “двозначній”, “гібридній ” і “посткомуністичній”. І Ющенко, і Саакашвілі символічно дистанціювали свої нації від колишньої імперії, відсторонивши себе від комуністичного минулого й націоналізувавши історичну пам’ять. У відповідь на розширення ЕС вони намагаються мобілізувати найдинамічніші прозахідні частини своїх суспільств задля того, щоб наздогнати “европейський поїзд”. Проте зі зменшенням шансів вступити до ЕС національний вектор, здається починає домінувати над “европейським”, а інструменталізація “статусу жертви” на національному рівні відсуває u1079 A порядку денного відновлення історичної справедливости. “Розігрівання” комуністичної пам’яті й у “старій”, і в “новій” Східній Европі є феноменом періоду після розширення ЕС. Під впливом цих геополітичних змін відновилися дебати про комуністичне минуле, активувалося формування політики пам’яті і в нових державах- членах, і в нових сусідів Евросоюзу.

“Ялта” назавжди: падіння і піднесення Росії

Але тепер є ще одна вагома причина перейматися питанням комуністичної пам’яті в Східній Европі: зміна ролі, що її відіграє Росія на европейському континенті. У другій половині 1980-х років російське суспільство пережило таке саме повернення до історичної пам’яті, як і інші країни Схід ної Европи. Мало того, си?нали про початок цього відродження ішли із самого центру імперії: відкрито таємні архіви, надруковано раніше заборонені твори Солженіцина, Андрєй Сахаров виступив на З’їзді народних депутатів у Москві. Нещадність колективізації, голод і заслання, жахи сталінського терору і система ?УЛА?у – всі ці теми донедавна були радянськими табу, а тепер їх почали публічно обговорювати. Але розвал радянської імперії, а потому поява претензій колишніх сателітів і радянських республік на отримання “статусу жертв”, залишили Росію наодинці з історичною відповідальністю за злочини світового комунізму. Тягар виявився заважким для пострадянських російських еліт. Як писала нещодавно Діна Хапаєва, російські ліберали й демократи кінця вісімдесятих років, рушії політики Vergangenheitsbewaltigung (намагання змиритися з минулим), фактично, розглядали радянське минуле як “чорну діру” і воліли забути про нього, жертвуючи “роботою над пам’яттю” заради модерних і прозахідних ілюзій2. Хоча саме антикомуністична інтерпретація радянського минулого й переважала в офіційній російській риториці під час президентства Єльцина, його неоліберальна політика привела до “дикого капіталізму” і скомпрометувала ідею демократії в очах багатьох росіян. Єльцинів антикомунізм став асоціюватися з поразкою Росії / Радянського Союзу в Холодній війні та з ідеологічним підпорядкуванням політично й економічно слабкої Росії Заходові.

Наслідком цього стало здеморалізоване і збентежене російське суспільство, що оглядалося в минуле радше з ностальгією, аніж критикою. Не дивно, що за Путінового президентства деполітизація та “нормалізація” комуністичного минулого стала офіційною політикою. Поразка антидемократичного путчу в серпні 1991 року не стала “новим початком” російської історії. Ба більше, радянську історію було переписано так, щоби підкреслити зв’язок із імперським минулим. В останні роки таке ставлення до радянського минулого стало частиною новоствореної ідеологічної парадигми “суверенної демократії”, яка u1079 Aаперечує універсальність західної нормативної моделі демократії й ле?ітимізує російський “власний шлях”.

Немає нічого дивного в тому, що радянський наратив про “Велику Вітчизняну війну” став символічним центром, який зорганізував російську історичну свідомість і, фактично, став основою для створення міту про нову Росію. Як зазначив Боріс Дубін, після того, як Жовтнева революція, соціялізм і СРСР втратили свою символічну цінність, роль Радянського Союзу у перемозі над фашизмом стала, можливо, єдиним і беззаперечним його внеском у світову історію. Дубін пояснює, що своїм корінням міт про “Велику Вітчизняну війну” в масовій свідомості росіян сягає брєжнєвських часів. Сьогодні ці роки сприймаються не лише як роки відносної безпеки та добробуту, але і як часи усталеної колективної ідентичности, згадуваної з ностальгією.

Усвідомлення спільної долі, приналежности до “ми”, за чим нині так жалкують, витворило в 1970-х роках поняття Велика Вітчизняна війна. Хапаєва, яка є радикальнішим критиком “міту про війну”, вважає, що його головна функція – приховати, затерти і видозмінити спогади про ?УЛА? і сталінський терор у радянському/ російському суспільстві, отож він є основною перешкодою до “примирення з минулим”.

Але міт про “Велику Вітчизняну війну” не лише структурує російську ідентичність, а й має геополітичне значення.

По-перше, він стосується пострадянського простору. Творці зовнішньої політики Росії, яким важко позбутися “тягаря радянського минулого “, вважають цей простір своєю “геополітичною власністю”. Зосередившись на збереженні статус-кво на теренах пострадянського простору і вимагаючи від пострадянських політичних еліт лояльности, московська політика залишається в полоні старих історичних стереотипів. Росія дедалі більше націоналізує “Велику Вітчизняну війну ” як подію російської історії, відтак старі сталінські кліше на зразок “націоналістів-колаборантів” сьогодні проєктуються на сучасних “зрадників ” – колишні радянські республіки, чиї еліти зробили свій евроатлантичний вибір і відвернулися від Росії. Це країни Балтії та, віднедавна, Україна. Їхню політику реабілітації антикомуністичного націоналістичного підпілля та партизанського руху як головної рушійної сили “визвольної боротьби” Росія розглядає як щось антиросійське, особливо у випадку слов’янської України – як зрада “нашої спільної історії”.

По-друге, “міт про війну” стосується паневропейського рівня. “Велика перемога над фашизмом” надала Радянському Союзові / Росії перепустку до клубу сильних світу цього. Вона взаконила його/її новий статус на европейському континенті й нову сферу впливу. Як визволителька Східної Европи від “фашистських варварів” Росія стала не лише могутньою, але й також “европейською” нацією. Не лише ЕС, а й Радянський Союз ?рунтував свою геополітичну ле?ітимність на факті перемоги над фашизмом, цієї головної події XX століття. Сьогодні в російсько-польському, російсько- естонському і російсько-латвійському конфліктах щодо недавньої історії на кону стоїть статус Росії як “европейської нації” та її символічний статус “визволителя Европи”. Тут я використовую термін “европейський” у його давньому, витвореному ще до ЕС геополітичному сенсі. Росія бачить себе могутньою европейською державою у розумінні політичних реалій Европи XIX століття, а “перемога над фашизмом” уособлює ностальгію за старим европейським порядком, заснованим на балансі сили. Все ще переконана, що політика твориться в Парижі, Берліні та Лондоні, Москва і?норує своїх колишніх сателітів і воліє розмовляти зі “старими европейськими ” націями, зневажаючи “нові “. Наполягаючи на “невідворотності підсумків Другої світової війни “, Москва нагадує, що за перепустку до Европейського клубу було сплачено під час Другої світової війни, а видано її було в Ялті 1945 року. Засуджуючи “неофашизм” і “прославляння нацистських колаборантів ” у країнах Балтії та в Україні, Москва позиціонує себе справжнім захисником европейських цінностей, навіть більш ревним, аніж сама Европа.

Отож “Ялта” як символ післявоєнного европейського порядку залишається точкою відліку для сучасних дискусій на тему історичної пам’яті. Для країн Східної Европи Ялта – це символ нового пригноблення, зради з боку Заходу і національного приниження. Для керівництва Росії – це момент найбільшого геополітичного тріюмфу. Ялта символізує важливу роль Росії в антигітлерівській коаліції, її внесок у “перемогу цивілізації над варварством, життя над смертю” (Сергей Лавров, міністр закордонних справ РФ). Хоча в Европі вже змінилися політичні кордони і сфери впливу, Росія хоче зберегти свій статус европейської держави. Сьогодні Росії як ніколи потрібний символічний капітал “Великої перемоги” та статус “визволителя Европи”, щоб узаконити свої прагнення до нової сильної позиції на европейському континенті.

Одначе, претендуючи на приналежність до “старої Европи”, Росія не помічає, що ця Европа вже навчилася не покликатися на історію як на геополітичний ар?умент. Протягом останніх десятиліть ця “стара” Европа створила нову культуру пам’яті – “культуру покаяння”. Проте в офіційній російській риториці поряд із гордістю за Велику перемогу немає місця на скорботу за жертвами сталінізму та критику власних учинків. Інакше кажучи, Росія, за висловом німецького соціолога Бернарда ?ізена, не пройшла відповідної еволюції “від тріюмфу до травми”.

Піднявшись після “десятиліття приниження “, Росія знову з’явилася як незалежний центр влади на сході европейського континенту. Вона діє за своїми правилами і без вагань застосовує своє становище енергетичної супердержави як геополітичний важіль. Піднесення ваги Росії в Европі супроводжується спробами реабілітувати радянське минуле як невідокремну частину російської імперської слави. Таким тенденціям сприяють традиційні русофобські настрої колишніх радянських сателітів, а тепер членів ЕС, для яких Росія є антиподом Европи за означенням. Отож зростання уваги до комуністичного минулого в цих країнах можна розглядати як симптом побоювання впливу Росії та її нових економічних і політичних амбіцій та впливів.

Відбудувати націю, відмежувавшись від комунізму

Як зазначив нещодавно історик Тоні Джадт, західноевропейські країни у післявоєнні роки зуміли відбудувати демократію і швидко відновити свої зруйновані економіки не в останню чергу тому, що відмежувалися від фашизму і нацизму як чогось чужорідного3. Нацистську Німеччину розглядали як єдину відповідальну за спустошливу війну, за всі її злочини і жертви разом із Голокостом. Усім іншим країнам вигідніше було не згадувати про своїх “місцевих” фашистських і нацистських симпатиків і про свою вимушену чи свідому приналежність до фашистських злочинів.

Антифашистський опір і партизанський рух посіли чільне місце в нових національних наративах (найперше у Франції та Італії). Після 1945 року навіть країни, які були формально у спілці із Гітлером, які пов’язували розширення власних територій із його а?ресивними планами, вирішили приєднатися до табору країн-жертв нацизму. Покаравши найвідоміших колаборантів, країни повоєнної Европи вирішили, що очистилися від фашистського минулого. Фашизм можна було вже подавати як чужорідний елемент у власній національній історії, як щось, що було спричинено зовнішнім фактором – а?ресією, аншлюсом, окупацією. Мусило зміниться принаймні одне покоління, щоби цей міт було поставлено під сумнів і розпочато дебати про болючу правду.

Ця повоєнна політика “вибіркової амнезії” і загоювання ран, що було частиною геополітики Холодноївійни, звичайно, різко контрастує з теперішнім “поверненням історичної пам’яті” у Східній Европі. І все-таки, спостерігаючи те, як, починаючи від 1989 року, східноевропейські країни радять собі зі своїм комуністичним минулим, можна відшукати деякі паралелі із повоєнним періодом. Нові демократії Східної та Центральної Европи будували себе на відмежуванні від комуністичного минулого, як чогось чужого і насадженого іноземною силою (совєтами) проти волі нації. Однією із найпопулярніших версій цього наративу є метафора Мілана Кундери, який назвав комуністичну Центральну Европу “викраденим Заходом”. Цей наратив допоміг змобілізувати солідарність західноевропейців зі своїми побратимами-европейцями, які, як уважалося, стали здобиччю Москви й були затягнені на Схід. Додає драматизму і підкреслення дихотомії “Европа ” та “Азія”, що уособлюютьвідповідно цивілізацію та варварство. Комунізм зображено тут як азійську, варварську силу – загрозу европейській цивілізації. Із цією, так би мовити, орієнталізацією було навіть легше виокремити комунізм.

Парадигма “нація – жертва” є типовою для балтійських і деяких східноевропейських країн. Вона презентує їх як пасивний об’єкт а?ресивних геополітичних планів двох супердержав: гітлерівської Німеччини та сталінського Радянського Союзу, які конкурували, але також і співпрацювали. Сталінський режим, отже, постає як найбільший “нацистський колаборант”, а вагомі політичні відмінності між двома диктатурами затираються. Навіть більше, ці два зла европейської історії протистоять, так би мовити, вродженій демократії східноевропейських націй, які були поневолені впродовж десятиліть і, врешті, визволені із завершенням Холодної війни.

“Оксамитові революції” дали новим демократіям у Східній Европі уявлення про себе як про нації, що врешті-решт узяли історію у свої руки. Ці уявлення можуть надихнути й об’єднати націю, але під час цього об’єднавчого процесу майже обов’язково з’являються ті, що опиняються поза його межами. “Окупанти”, “колаборанти”, “сталіністи “, “кремлівська п’ята колона” – всім їм зась до національної спілки жертв. Тільки зрідка цих нових мар?іналіврозрізняють за національною ознакою, як-от російськомовне населення у деяких колишніх радянських республіках. Під час цього процесу виникають нові соціяльні та політичні ієрархії, нові системи культурної гегемонії, які мар?іналізують колишні еліти. Цей перерозподіл символічного капіталу (напрошується іронічна паралель із посткомуністичною приватизацією) зачіпає цілі покоління, етнічні та мовні групи, релігійні спільноти, та професійні групи (наприклад, державних службовців, університетських викладачів тощо).

Відмежування від комунізму і відповідний статус нації-жертви забезпечує моральне алібі – це ще одна паралель із відмежуванням від фашизму у повоєнній Европі. (Згадайте, наприклад, Австрію, де міт про себе як першу жертву нацистської Німеччини домінував аж до справи Вальдгайма в середині 80-х років). За логікою тих, хто став жертвою, нація, в якої забрали свободу, не може бути відповідальною за власні злочини. Вільфрид Їль?е звертає увагу на тенденцію східноевропейських інтелектуалів створювати власні “національні Голокости” і в такий спосіб надавати своїм націям статус жертв: “З такої позиції моральної зверхнос- ти злочини власної нації набувають оборонного характеру й отримують етичне виправдання. […] Загалом, у цьому контексті національні стереотипи покликані “відчужувати” “свою” національну історію від “фальшивої” радянської історії і в такий спосіб “очищати” “свою” націю від усього радянського” (“Змагання жертв”, Критика, 2006, ч. 5).

Помаранчева революція: Політика пам’яті – перезавантаження

Протягом 1990-х років політичні режими в більшості радянських республік творили нову національну історію, поєднуючи певні вибрані елементи радянської спадщини із частковим визнанням своїх націй жертвами, колишніми “колоніями” Москви. Цей компроміс (на прикладі України його детально проаналізував Микола Рябчук: “Культура пам’яті та політика забуття “, Критика, ч. 1-2, 2006) пояснюється частково номенклатурним походженням пострадянських лідерів, а також, певною мірою, їхнім бажанням забезпечити політичну стабільність і соціяльний спокій. Національні демократи, які були в опозиції до правлячих режимів, критикували такий компроміс, уважаючи його маніпуляцією й опортунізмом. Як наслідок, нові лідери, які прийшли до влади в результаті кольорових революцій у Грузії та Україні, замінили постколоніяльну політику історії на націоналістичну і антикомуністичну. Починаючи від 2005 року, більше, ніж будь-коли раніше в історії України, офіційна політика пам’яті стала знаряддям розбудови нації та держави та ле?ітимізації її зовнішньої політики. Порушуючи питання відновлення історичної пам’ яті, яке безумовно є важливим для пострадянського суспільства, ця політика ?рунтується на відмежуванні себе від комунізму та на трактуванні української нації як жертви.

Відвідини Тбілісі в березні 2007 року надихнули президента Ющенка створити в Києві Музей радянської окупації. Справді, Україна доти ще не мала національного музею, присвяченого жертвам політичних репресій. Однак питання в тому, чи парадигма “радянської окупації”, яка передбачає радикальне відмежування від комунізму, належно відображає радянський період в Україні. Принаймні, історики Юрій Шаповал і Станіслав Кульчицький на таке спрощене ідеологічне рішення відреа?ували дещо скептично. Зокрема, Шаповал нагадав, що поруч із емісарами московського більшовицького уряду було багато українців, які підтримували комуністичний режим, – чи то u1079 A власних переконань, чи то через опортунізм (“День”, 19.06.2007). Ба більше, існував комуністичний проєкт української державности, який на той час здавався привабливим для багатьох українців. За словами Шаповала, ідея соціяльної справедливости і створення альтернативної прокомуністичної державности не була просто насаджена з Москви.

Радянський режим і досвід комунізму були не однакові в різних частинах теперішньої України. Через це пам’ять про комуністичне минуле також різниться, і це різноманіття не можна пояснити лише “радянською амнезією”. Західну Україну було справді окуповано Червоною армією в 1939 році і силоміць “возз’єднано” з радянською Україною. Але навіть тут репресивні дії проти місцевого населення поєднувалися із соціяльною та економічною модернізацією та політикою, спрямованою на створення прорадянської місцевої української еліти. На сході та півді України поняття “окупація” асоціюється тільки з нацистським режимом. І навряд чи цю базову матрицю пам’яті можуть змінити нові факти про сталінські злочини і репресивний характер радянського режиму. Отож у межах усієї України важко, а то і шкідливо, впроваджувати балтійську модель відмежовування від комунізму: це розколює українське суспільство і не наближає його до історичної правди.

Здавалось би, Голодомор є найменш суперечливим історичним питанням для створення колективної пам’яті і символом, за допомогою якого можна було б згуртувати і примирити українське суспільство. Передумови для такого трактування Голодомору були закладені іще до Помаранчевої революції. 2003 року під час вшанування сімдесятої річниці Великого Голоду український парламент в офіційній постанові засудив штучно створений голод як злочин проти людства. Подібну декларацію ухвалила також і ООН. На цьому ?рунтує свою політику Ющенко, але він пішов іще далі. 2006 року за його поданням український парламент ухвалив закон, який офіційно проголосив Голодомор геноцидом українського народу. А низка офіційних наказів, спрямованих на вшанування цієї трагедії, представляють її центральною подією національної історії двадцятого століття – “українським Голокостом”. Вшанування памяті жертв Голокосту в Ізраїлі та його винятковий світовий статус найжахливішого злочину Україна розглядає як зразок для наслідування у власній політиці пам’яті, зокрема на міжнародній арені. Президент Ющенко постійно наголошує паралелі між цими двома подіями й наполягає на запровадженні кримінальної відповідальности за заперечення і Голодомору, і Голокосту. Ющенко, справді, намагається уникнути теми “змагання жертв” і звертає увагу на вшанування пам’яті жертв Голокосту більше, ніж це робили його попередники. Однак в офіційній політиці пам’яті Голокост здебільшого залишається подією, яка перебуває за межами української національної історії.

Історики в різних країнах не припиняють обговорення причин Великого Голоду в Україні. Досліджуючи суперечливу політику і часто приховані наміри комуністичної влади в Москві й на місцях, вони пов’язують причини катастрофи з індустріялізацією за рахунок селян, чи недовірою Сталіна до української еліти і його страхом перед націоналізмом. Зрозуміло, що поняття “геноцид” було сформульовано за інших обставин і задля іншої мети. Тому, застосоване в українському випадку, воно все-таки залишатиме поле для інших інтерпретацій. Останні, частосуперечливі дискусії дають зрозуміти, що питання, чи кваліфікувати Голод як злочин проти людства а чи як геноцид українського народу – це не лише питання “історичного факту”, але й політичного вибору. Як політичний вибір, воно відображає, передусім, бачення української нації, її ідентичности і геополітичного майбутнього. Вибір, який зробив президент Ющенко (без сумніву, мотивований моральними принципами та його розумінням історичної правди), може, однак, призвести до втрати ще одного шансу об’єднати українське суспільство. Соціологічні дослідження показують, що більшість українського населення сприймає визначення Голодомору як “штучного голоду” і як “злочину проти людства”, але поняття геноциду розділяє суспільство. За умов, коли державна машина, разом із засобами масової інформації та системою освіти, і далі означує Голодомор як геноцид, люди, які (поки що) з цим не згідні, ризикують знову потрапити до категорії українців “другого сорту” або навіть “п’ятої колони”. Цей небезпечний поділ іще більше глибшає через суперечки з Росією, керівники якої відмовляються визнати Голод геноцидом.

У ширшому розумінні політика пам’яті, спрямована на тлумачення Голодомору як геноциду, призводить до творення метаісторії, яка розглядає Україну як країну-жертву. В націоналістичній політичній риториці Голодомор нині часто вживається у множині, а поняття геноциду поширюється на весь радянський період і на культурну сферу (“лін?воцид”). Цей наратив сягає в далеке минуле, наголошуючи зв’язок між російською імперською політикою та радянською колоніяльною політикою, перетворюючи Росію на вічного “іншого” та природного ворога України. Саме поняття “геноцид”надає небезпечного етнічного забарвлення історичній суперечці: одного маленького кроку достатньо, щоб почати кваліфікувати за етнічною ознакою не лише жертв, але й їхніх переслідувачів – скажімо, як росіян чи євреїв. Не кажучи вже про те, що надання українській нації особливого статусу жертви не залишає простору для дискусій щодо власної відповідальности та історичної вини.

Такі тенденції не лише впливають на провідний дискурс пам’яті та історії в Україні, але, в деяких питаннях, стають офіційною політикою держави. Це видно з діяльности історика Володимира В’ятровича, призначеного радником Служби Безпеки України (СБУ). Дещо дивним, як для демократичного суспільства, видається той факт, що СБУ стало головною інституцією, яка займається питанням пам’яті (хочаякоюсь мірою це можна пояснити перманентною кризою в українському політикумі та блокуванням державних архівів, до якого вдаються представники КПУ). Головний намір В’ятровича та його коле? – відкрити архіви й забезпечити доступ громадськости до історичних документів – можна лише вітати. Одначе принципи і методи його роботи знову ж таки ставлять питання політичної ролі історичної науки та історичної освіти. В’ятрович та його робоча група, як це видно з її діяльности, зводить національну історію до національно-визвольного руху, окупації України та геноциду українського народу, а відносини із сусідами переважно до суперечок і конфліктів. Сам він виправдовує такий підхід і вважає, що в Україні написанню національної історії, як процесові, яким керує держава, заважають опоненти всередині країни та “зовнішні сили”, ворожі до української державности (“Дзеркало тижня”, 2008, no. 12). Фактично, його трактування політики пам’яті зводить її до мар?інальних та інструментальних аспектів, таких як “створення іміджу” країни та інформаційної підтримки зовнішньої політики, аж до інформаційних війн, недооцінюючи, водночас, дискусію та діялог усередині українського суспільства.

Такий афірмативний підхід відображено в останній роботі В’ятровича та його коле?, мета якої – реабілітація та героїзація УПА та її лідера Романа Шухевича. Значення Другої світової війни тут зводиться до національно-визвольної боротьби, і вся діяльність УПА виправдовується головною метою: здобуттям національної держави. Отже, важливе завдання демітологізації радянської історії, зокрема “Великої Вітчизняної війни”, заміщується новими мітами. Одначе відкритим залишається питання, чи наближає Україну такий тип політики пам’яті до европейської демократичної культури. Цікавим для нас є те, що сказав американський історик Ричард Еванс стосовно нового голівудського фільму про графа фон Штауфенбер?а, який 1944 року здійснив замах на Гітлера: “65 років тому він вчинив правильно, але неправильно тепер проголошувати затятого антидемократа супергероєм”.

Дипломатична війна між Україною і Росією через Голодомор, як і конфлікт між Талліном і Москвою через бронзового солдата, показує, що Росія захищає моральний капітал перемоги над фашизмом як свою останню фортецю, як важливий геополітичний ресурс. Москва не заперечує Сталінових злочинів і трагедію голоду, вона радше намагається запобігти тому, щоб цей символічний капітал привласнили собі Україна та інші сусіди. Ті, однак, мають свої причини вести “війни пам’яті” з Росією. Поява “націоналістичної оборонної демократії” в Естонії, пише Тоніс Саартс, стала можливою завдяки швидкому вступові до ЕС і через провал “насильницької европеїзації”, що призвело до виходу на політичну арену партій правого спрямування4. В Україні такі політичні u1090 Uенденції також присутні, хоча тут політика европеїзації виявилася радше віртуальною.

Просування Европейського Союзу на схід й одночасне зростання впливів та амбіцій Росії у Східній Европі збільшують напругу й створюють нові лінії розлому. Ця напруга і суперечки виявляють себе у символічній боротьбі за комуністичне минуле. Розширення ЕС створило потребу у транснаціональному спільному наративі европейської історії. Водночас воно підігріло популістські націоналістичні настрої на всій території Союзу, а на периферії дало надії на членство в клубі. У нових державах-членах популісти перетворюють питання комуністичного минулого на політичну зброю проти своїх опонентів, тим часом як у пострадянських країнах – сусідах ЕС історія є підставою претендувати на европейську ідентичність і засобом емансипації від Москви.