Війна в Європі? Не так уже й неможливо

Звертаючись до Європейського Парламенту 14 вересня, польський міністр фінансів Ян-Вінсент Ростовський бив на сполох:

“Ми мусимо рятувати Європу за всяку ціну. Треба рахуватися з потенційною небезпекою війни в наступні десять років […]. Якщо “єврозона” зникне, якщо її буде знищено, є ризик, що Європейський Союз може не вижити. Якщо ЄС не витримає цього шоку, весь європейський проект опиниться у великій небезпеці, а це призведе до того, що з плином часу ми опинимося перед іншою великою небезпекою”.

Багато хто дивувався: війна в Європі? Не може бути! Бо ж переважна більшість нинішніх європейців народилася вже після того, як завершилося останнє велике військове протистояння. І все ж на початку 90-х Югославія пройшла через справжню криваву бійню прямо поруч із нами. Але і тоді все здавалося дуже далеким, хоча ті нещасні країни знаходяться від нас на відстані кількох годин їзди. Є чимало аргументів, що заперечують можливість війни в Європі. Проте чи будуть вони видаватися слушними в розпал бурі, що може накрити ЄС?

Один із поширених аргументів – “європейські лідери цього не допустять”. Проте про яких власне лідерів ідеться? Про мрійників двадцятого століття? Звичайно, ні. Крах європейського проекту може не лише породжувати цілком інший тип лідерів, а й прискорюватися ними. Ми вже зараз можемо відчути їхню присутність, поки що на периферії низки держав. Тим не менш, вони стають дедалі активнішими та впливовішими.

Фламандські націоналісти, наприклад, спромоглися унеможливити формування бельгійського уряду. Активісти партії “Йоббік” зі своїми іредентистськими ідеями значною мірою вплинули на ухвалення конституції, що має присмак XIX століття. “Справжні фіни” та словацькі неоліберали із Партії Свободи та Солідарності (SaS), хоч і належать до меншості, переконали слабкі уряди своїх країн встановити драконівські умови для позик Греції. Для них національна гордість важливіша за збереження Європи. У Франції Національний фронт здатен забрати голоси в правлячої UMP, його представники нещодавно вдалися до ганебної риторики щодо румунів, яких вони хотіли зробити в очах французів відповідальними за будь-яке зло. Так само голландські ультраправі натиснули на уряд у Гаазі, змусивши без всяких зрозумілих підстав відмовити Румунії та Болгарії у вступі до Шенгенської зони. Подібні приклади можна наводити далі. Політикам такого типу не властива культура компромісу, їхня позиція – захист національних інтересів за будь-яку ціну та виправлення реальних чи вигаданих історичних несправедливостей. Чого від них чекати зараз, коли вони стали потужними? Може, вони розчарують своїх виборців, виявивши слабкість, і підуть на переговори? Чи йтимуть до “переможного кінця”?

Інший аргумент: “Більше нема підстав для війн у Європі”. Це ми так думаємо. Але інтеграційний проект, а також економічний і соціальний успіх Європи протягом останніх десятиріч лише приховали старі конфлікти, здатні спалахнути знову за часів кризи. Різноманітні антанти та священні союзи тоді несподівано вилізуть на поверхню, а менші та слабші держави знову опиняться між цими “великими потугами”. Щойно відійде в минуле спільний ринок, знову розпочнеться економічне підпорядкування менших економічних систем потужнішими. Почне поширюватися щось на кшталт внутрішнього колоніалізму, коли великі компанії матимуть підтримку, хоч і не відверту, з боку урядів великих держав. Змагання за економічні привілеї спричинить такі конфлікти, які зараз важко уявити. Не варто забувати і про локальні проблеми, такі як зростання напруги між валлонами та фламандцями, нове піднесення баскського, каталонського й корсиканського націоналістичних рухів або ж відновлення конфліктів між румунами та угорцями чи між угорцями та словаками. І не забуваймо про Балкани! Зникнення об’єднавчого проекту призведе до повторного відкриття національних проектів. Проблема полягає в тому, що кожна нація (будь то болгари, румуни, греки, албанці, македонці чи серби) прагне бути “великою”. А поняття великої нації передбачає існування щонайменше одного маленького сусіда. В результаті ця дурість не закінчується.

Або ж: “Європейці більше не налаштовані на війну”. Який сенс сьогоднішнім європейцям бігти помирати в окопах замість того, щоб насолоджуватися життям у найкращому місці світу – з гарною зарплатою, тривалим відпочинком, соціальними благами, гарною їжею, чудовими містами та сільськими місцинами? Чому їм варто прислуховуватися до закликів лідерів, які несповна розуму? Це було би правдою, якби ми не бачили насильства, яке дедалі більше спалахує у великих містах Європи. Хто брав у них участь? Представники нового покоління, що майже не мають доступу до благ, звичних для середнього класу, для європейців середнього віку. Це молоді люди, позбавлені можливості знайти роботу, яка б дозволила їм забезпечити собі гідне життя. Іммігранти в другому поколінні, які не змогли інтегруватися в суспільство та переживають кризу ідентичності. Та всілякі інші бунтівники без зрозумілих причин.

Багато хто міг би взяти участь у справжній війні, якби безпринципні лідери запропонували їм, уперше в їхньому житті, певну мету. Їх може привабити можливість “кращого та більш справедливого світу”, вони можуть заразитися націоналістичними гаслами або ж, простіше, вважати, що матимуть нагоду грабувати та ?валтувати безкарно, без жодних наслідків. Врешті-решт, з усього цього складалися трагічні події в Югославії. Звісно, зараз усе це малоймовірно. Але можливо. Тож пам’ятаймо старе прислів’я: будьмо обережними у своїх бажаннях, оскільки вони можуть справдитися!